-46-

Нічне місто тішило приємною прохолодою. Я сиділа на даху храму й дивилася вниз - туди, де вулиці губилися в тьмяному мерехтінні ліхтарів. Легкий вітер ніс із собою запах моря, освіжаючи повітря, розпечене за довгий день. Камінь під долонями ще зберігав денне тепло, але ніч уже впевнено брала своє.

Поряд сидів Лібка й, так само як і я, мовчав. До цієї тиші він розповів мені про події на півночі - про безкінечні напади химер, що змусили його погодитися на цю авантюру. Єдиною умовою було те, що його родина хоча б тимчасово перебереться на Гальцію. І це було вірне рішення: принаймні море мало стати перешкодою для тварюк, які не знали страху, але не любили води.

Я ж, у свою чергу, розповіла про нашу подорож, трохи - про себе та про Дітора. Слів було небагато, але вони лягли між нами без напруги.

Тепер ми просто сиділи й чекали.

Чекали на так бажаний спокій.

Здається, я навіть трохи задрімала, коли споруда під нами раптово здригнулася, наче жива істота, що прокинулася від болю.

- Якого креку?.. - вилаявся Лібка, вчепившись у край даху.

Я ж відразу відчула знайому пульсацію магії. Чаклуни завершили приготування й запустили виріб. Та радіти я не поспішала. Після поштовху землю прорізали спалахи - вони підіймалися знизу вгору, розповзалися небом, немов павутиння: тонке, примарне, миттєво зникаюче. Видовище було красивим і водночас тривожним. Легше від цього не ставало.

Все скінчилося так само несподівано, як і почалося. Тиша охопила простір. Температура стрімко впала, і крига майже непомітно, поступово почала вкривати все навколо. Спершу тонка, мов іній, вона осідала на камені та землі, а згодом повзла далі - по стінах, схилах і виступах сковуючи простір.

Але замість полегшення я відчула щось інше.

На серці стало тісно, а повітря навколо ніби зникло. Паніка накрила мене хвилею в ту мить, коли мої очі знову піднялися до неба. А точніше - до того, чого там не мало бути.

Примарний місяць.

- Щоб його крек забрав! - вирвалося в мене.

І разом із люттю, відчаєм та втомою в голові промайнули слова, схожі на прокляття й пророцтво водночас:

“Коли примарний місяць на небі з’явиться…”

***

Усередині храму панувала справжнісінька паніка - серед магів, жерців, найманців і охоронців. Люди металися з боку в бік, хтось кричав накази, хтось молився, хтось просто стояв, стиснувши кулаки, не розуміючи, що робити далі.

Я одразу знайшла Кріст’єра. Він був блідий, ніби його щойно вимазали крейдою, а очі бігали, не знаходячи опори.

- Ріда… Це… зрада. Це… - чаклун намагався підібрати слова, але голос зривався.

- Заспокойся й поясни, що трапилося, - різко сказала я, змусивши його зосередитися.

- Артефакт спочатку працював справно. Усе йшло за розрахунками. Але потім з’ясувалося, що Валдрок усе ж таки зіпсував свою частину. Він її змінив. Переписав. І тепер… тепер це... Це артефакт, який відкриває двері.

Я завмерла.

Здивована.

Налякана.

Розлючена.

Як таке могло трапитися? Цю частину кілька разів перевіряли різні маги незалежно один від одного. Помилка була неможливою.

На розпити часу вже не було, а учень Валдрака нічого нового не сказав би. Пристрій треба було негайно вивести з ладу.

Я дивилася на химерне поєднання труб, колб і пластин із різних металів та камінців, на руни, якими все це було щедро обписано, й не придумала нічого кращого, аніж вихопити свій меч і почати все трощити. Лезо з дзвоном врізалося в конструкцію.

Спочатку кілька магів кинулися мене зупинити, але, на щастя, Лібка був поряд - а разом із ним і інші найманці, які швидко відтіснили надто завзятих чарівників.

Та нічого не вийшло.

Артефакт повністю захищав магічний щит. Мій меч ковзав по поверхні, немов по склу, і не міг залишити навіть подряпини. Удари лише відлунювали в залі, зливаючись із тривожними вигуками.

Я не здавалася. Захоплена люттю, я не помітила, як приміщення наповнилося димом і блискавками, що рвали повітря. Добре, що Кріст’єр був поряд. Йому разом із Лібкою таки вдалося достукатися до мого розуму й відтягти мене назад.

І вчасно.

Щойно ми залишили залу, артефакт спалахнув червоним сяйвом. Навколо нього сформувалася прозора куля, яка поступово тьмарилася, темніла, густішала - доки не стала настільки непроглядною, що за нею вже нічого не було видно.

Це було погано.

Дуже погано.

Я не знала принципу роботи цього артефакту. А навіть якби й знала - моїх сил було б замало, щоб щось змінити. Магічно вплинути на нього я не могла.

***

Місто накрила паніка, і багато його мешканців вирішили залишити домівки. І, як на мене, це було вірне рішення. Коли тут розгорнеться битва, дітям, жінкам та старим не місце на вулицях, сповнених страхом і кров’ю. Та й чоловікам, які ніколи не тримали зброю в руках, тут також нічого робити.