-43-

Таріон не збрехав - пустельники більше нас не турбували. І я була майже певна: це було не рук справою жерця чи його людей. За цим стояв хтось інший, значно могутніший і, можливо, ближчий до нашого нового супутника, ніж він хотів показати. Але розпитувати Яжку я не стала. Довіра між нами ще не народилася, попри його привітність і м'які риси обличчя, що легко схиляли людей до симпатії.

Проте заперечувати очевидне я не могла: присутність Яжки змінювала усе.

Якщо нас і зупиняли на дорогах, то лише на мить - варто було варті побачити рудого, як їхній вираз обличчя ставав насторожено-стриманим, а потім - поспішно ввічливим. Нас пропускали без перевірок, без розпитувань, без підозри. Начебто сама його поява була достатньою рекомендацією, таємним знаком, який не потребував пояснень.

У селах, повз які ми проїжджали, нам залюбки продавали ще теплий хліб, свіжі фрукти, молоко і всім, що могли запропонувати. Люди замовкали при нашому наближенні, але варто було Яжці поглянути на них своїми медово-золотими очима, як вони розквітали усмішками, немов бачили старого доброго друга, а не незнайомця в плащі.

Це було дивно.

Трохи лячно.

І відверто зручно.

Та що важливіше - я не розуміла, ким він насправді був, що викликав таку повагу й покірність навіть у тих, хто мав би нас затримати.

І це запитання не давало мені спокою.

***

На ночівлю ми зупинилися в подорожньому трактирі. Вечеря тут була простою - переважно риба, що й не дивно: море шуміло майже поруч.

Наш новий знайомий тим часом розважав відвідувачів грою на бандурі, сидячи в кутку, освітленому тремтливим вогнем свічки. Мелодія була тихою, майже колисковою, але кожна нота різала повітря з дивною чіткістю - неначе торкалася не вух, а думок. Я скористалася тим, що він сидить подалі, й нахилилася до Кріст’єра:

- Ти володієш магічним поглядом?

- Так, - буркнув він, - але не настільки, як деякі з гільдії.

- А що можеш сказати про нашого проводжатого?

Кріст’єр кинув у бік Яжки короткий, обережний погляд.

- Він не людина. І не ельф. І не перевертень. Він… взагалі не належить жодній відомій мені расі.

- А що ще? - не відставала я.

- Він володіє якоюсь чарівною силою. Дуже тонкою… схожою на менталістику, але не зовсім. Більше не скажу - не бачу глибше. Єдине… - він замовк, згадавши щось. - Одного разу я бачив його кров. Коли він випадково порізався струною. Вона червона. Як у мене. Як у Вір’єна. А не така, як у вас з Дітором.

- Зрозуміло, - протягла я, замислившись.

Чи міг Яжка не належати цьому світу? Цілком. Але тоді… як він сюди потрапив? Також завдяки Мандрівнику?

Я не встигла продовжити думку, як Дітор раптом неголосно озвався:

- Ріда… я вийду на подвір’я. Мені щось не добре.

Я глянула на нього й серце стислося. Родич зблід так, що навіть його засмага не приховувала цього. Лоб у нього злегка вкрився потом, погляд став скляним. Залишати його самого я не ризикнула й миттю піднялася з-за столу.

На подвір’ї хлопець важко опустився на лавку, намагаючись уповільнити дихання. Та я й без магії почула - його серце билося занадто швидко, і з кожною секундою ритм ставав різкішим.

Погано. Дуже погано. Тож я дістала одні з пляшок Такієни и дала зробити ковток Дітору.

- Вже краще? - запитала я спостерігаючи як серце заспокоюється.

- Так. Що це було?

- Сама б волала знати. Та ходімо краще всередину. Нам чаклуна якось захищати треба.

- Угу, - лише вимовив хлопець й важко підвівся.

***

Ніч минула на диво тихо.

Принаймні так могло б здатися, якби не стан Дітора. Його то кидало в жар, то морозило так, що зуби цокотіли, немов у нього на плечах сиділа сама лихоманка. Я не зімкнула очей ні на мить, прислухаючись до кожного його зітхання, до кожного збиваного дихання.

Та щойно небо на сході посвітлішало, хлопцеві стало краще. Дивовижно швидко. Настільки, що він навіть спромігся сам видертися на верблюда - вчепившись обома руками в сідло, але без сторонньої допомоги. Такі перепади лякали.

Моя кров прийняла його - це я відчувала нутром. Перетворення на чистокровного аеланця мало б минати тихо, майже непомітно. Ну або з тими типовими побічними ефектами, яких я очікувала: короткими раптовими спалахами гніву, жорстокістю, надмірним збудженням. Але точно не лихоманкою, не тремтінням, не гарячкою, що вночі випалювала йому легені.

Тому тепер я дивилася уважніше, ніж будь-коли. Правим оком - за Кріст’єром, лівим - за Яжкою, а от за Дітором я стежила вже обома очима відразу. Лише Вір’єн залишився без нагляду.

Останнім часом аристократ наче змінився: замовк, не залицявся, тримався осторонь, занурений у власні думки. На мої запитання він незмінно відповідав коротким: “Все гаразд”. Сухо, відсторонено, так, ніби навіть не чув, що я питаю насправді.

Його стан мені не подобався.