-30-

Вранці нас проводжав лише Вітаріус та кілька слуг; усі інші вампіри, окрім вартових на баштах, ще спали. Побачити сина ночі на ногах серед білого дня - рідкість, майже диво. Сонце, ледь визирнувши з-за гір, відбивалося у темних вікнах замку, створюючи ілюзію, ніби фортеця дихає тінню навіть серед дня.

Нам допомогли вивести коней зі стайні, їх копита глухо відлунювали по каменю. Коли важкі ворота з протяжним скрипом розчинилися, перед нами відкрилася вражаюча, моторошна картина: земля навколо була залита кров’ю, але жодного тіла не лишилося.

Трава потемніла, в повітрі стояв солоний присмак смерті, а десь із-за дерев долинав моторошний крик ворон.

- Як гадаєш, вампіри всіх перебили? - озирнувся Дітор, поклавши руку на руків’я меча.

- Хто його знає, - знизала я плечима. - Може, хтось і вижив. Але перевіряти не будемо.

- Якщо більше орків не зустрінемо, то зможемо спокійно дістатися до Міріданського порту, - сказав Кріст’єр, у голосі якого вперше за довгий час прозвучала надія. Здавалось, він уже бачив перед собою тихі причали й паруси кораблів, що чекають на відплиття.

Я з Вір’єном лише перезирнулася - коротко, але красномовно. Коли б усе було так просто…

Зранку, перед від’їздом, у нас відбулася ще одна розмова з Вітаріусом. Вампір повідомив, що дівчина, про яку ми питали, справді проходила тут - не сама. З нею були ще двоє: один - напівельф, другий же... другий був чимось іншим. Не людина, не ельф і навіть не немерець. Його природа була настільки спотвореною, що навіть вампір не наважився дати визначення.

- Він був... чужим для цього світу, - додав тоді Вітаріус.

Після цих слів у мене на мить зупинилося серце. Темрява перед очима згусла, як густа смола.

Не добре це. Невже знову прорив? І цього разу одними руриками не обійдеться?..

На прощання я вирішила не приховувати правди - розповіла Вітаріусу справжню причину, чому нам потрібно до Триграду. Сильні союзники можуть знадобитися будь-якої миті, а він - не з тих, хто відвертається у вирішальну годину. Вампір пообіцяв допомогу. Ба більше, запевнив, що негайно повідомить Марлі про наближення можливої небезпеки.

За це я була йому щиро вдячна. Хоч би хто що думав про вампірів, Вітаріус завжди тримав слово.

А ми вирушили далі - туди, де за обрієм уже чекала чергова халепа.

***

Сонце нещадно палило з неба, розігріваючи повітря так, що воно бриніло маревом над дорогою, немов жива річка жару. Здавалося, сам простір дихав утомою, обіймаючи нас невидимими руками й хилитаючи в солодкий, але небезпечний сон.

Ніч минула без відпочинку: попри всі мої переконання, ніхто, крім мене, так і не зміг стулити повіки. Та й мій власний сон був уривчастим, розірваним кошмарами, від яких я прокидалася з криком і холодним потом на чолі. Тепер же мене раз по раз накривала дрімота, і я здригалася кожного разу, коли відчувала, що зісковзую із сідла.

Я кинула погляд на Вір’єна - він відверто клював носом, час від часу смикаючи повід. Чаклун теж хилитався, немов маятник, борючись зі сном. Дітор узагалі спав нахабно й безтурботно: злегка похропував у сідлі, повністю довірившись Димкові, який слухняно ніс свого господаря.

Лише Таргіс, на диво, залишався бадьорим: його очі жваво ковзали по краєвиді, ловлячи найменший рух чи тінь.

Щоб не провалитися в сон остаточно, я вирішила розважити себе розмовою:

- Ти чого такий жвавий? - запитала я, широко позіхаючи.

- Та я, мабуть, аж до самого Триграда боятимуся заснути після зустрічі з тими вампірами, - буркнув він. - Ти бачила, як вони на нас дивилися? Прямо як Дітор на шмат м’яса або Вір’єн на чергову кралю.

- А що ти хотів? Для них ти - звичайна їжа. Найпростіший пункт у меню.

- Вони й справді п’ють кров?

- П’ють, - підтвердила я. - Але не зовсім так, як ти собі уявляєш. Якщо їм треба просто втамувати голод, вони зливають кров у чаші, залишаючи лише невеликі рани. А от коли потрібні раби, чи солдати - тоді п’ють просто з вени. Уся отрута - в їхній слині. Людська кров вважається делікатесом, тоді як тваринну може дозволити собі кожен.

- А щодо інших рас?

- Дріади, та й люба німфа їм не по… зубам. У гномів не смачна. Ельфійська кров… її намагаються уникати, якось не так на них діє, а в повноцінного вампіра жертва не перетвориться.

- Тобто.

- Чесно кажучи не знаю. Зі мною ніхто цим не ділився, а сама не цікавилася. Хто ще залишився?

- Кентаври.

- Тут мабуть їх рятує тварина половина, як і мінотаврів чи фавнів.

- А темних ельфів уникають по тій самій причині, що й світлих?

- Скоріш за все. Але стверджувати не буду.

А сама здригнулася згадуючи про дроу. Добре, що вони мешкають в протилежній частині світу.

- Сирени та джини вампірів також, певно, не цікавлять.

- З голоду й кабольда згризуть, але коли є вибір, віддадуть перевагу людині.

- А чому вампіри воюють із перевертнями? З чого все почалося?