-7-

- Вино зранку - ознака проблем, - буркнув Трьома, ставлячи переді мною ще теплий, паруючий кухоль.

Я промовчала, лише “нагородила” його злим поглядом, мовляв, не лізь у справи, що тебе не стосуються.

Нічним змінам я раділа не більше, ніж денним. Ну яке задоволення бродити темними вуличками, засипаними снігом мало не вище колін, відганяючи злодіїв, якими кишить нічне місто, наче собака - блохами?

Зранку Либка без мене подався здавати звіт про чергування, а я пішла сама до корчми, де ми й домовилися зустрітися. Хотілося і поїсти, і поговорити, а заразом обуритися новими “нововведеннями” нашого короля.

Час був дивний: для сніданку вже запізно, а для обіду ще зарано. Тож у корчмі, окрім мене, сиділо всього двоє людей. Хоча… ні. Як я його одразу не помітила?

Незнайомець сидів за сусіднім столиком, півобертом до мене. Капюшон його темно-сірого зимового плаща був насунутий на обличчя так, що розгледіти риси було неможливо. Але несподівано мене пройняло погане відчуття - він стежив за мною.

Найманців у місті було небагато, та й тих я знала не всіх, адже нещодавно набрали нових. Але тут я була впевнена: цей чоловік до нашої професії не мав жодного стосунку. Тоді навіщо він тут, у корчмі, де збиралися переважно найманці? Сюди прості люди рідко заходили, хіба що на хвильку. Чому він так спокійно сидить і сьорбає вино, наче це його звичне місце?

Мене це насторожило. До болю в животі захотілося пролізти в його думки й зрозуміти, чого він чекає. Але зробити це непомітно навіть при такій малій кількості людей було неможливо. Я ще трохи пововтузилася, чекаючи Либку, й була готова збожеволіти від власних підозр.

На щастя, до корчми зайшли Дітор із Гредором. Їхня поява розвіяла тривогу, і я вже не почувалася такою самотньою. Згодом нарешті з’явився і сам Либка - та приніс новину, яка нікого не порадувала.

Минуло тиждень відтоді, як химери навідалися на мій пагорб. Відтоді їх у мене не було, а от біля міських стін вони чи не оселилися. І саме тому за останнім королівським указом охорону наказано було посилити, особливо вночі. Наш монарх до нестями боявся нападу в темний час доби. А це означало одне - що відтепер йому не вдасться нишком залишати палац, аби відвідати чергову коханку.

Обурюватися не мало сенсу. Легше від того не ставало. Залишалося лише мовчки виконувати розпорядження - зрештою, нам за це платили.

Довго засиджуватися не стали. Нашвидкуруч перехопили по парі гарячих оладків із медом і вже збиралися додому. Апетиту в мене не було - нутром я відчувала, як на спині палить чийсь надто пильний погляд. І я так би й не дізналася, хто він, якби незнайомець сам не заговорив, коли я проходила повз, прямуючи до виходу.

- Хіба не прекрасний вогняний птах Фенікс? - несподіване запитання змусило мене завмерти.

Від розгубленості я навіть мову на мить втратила. Лише дивилася на того, хто заговорив. Незнайомець був молодим - на кілька років старший за Дітора, не більше. З-під капюшона вибилося кілька довгих, сріблясто-білих пасм волосся - не сивина, а природний відтінок. На грудях у нього поблискував медальйон середнього розміру з вигравіруваною головою орла.

- Не можу ні підтвердити, ні заперечити, - відповіла я, зібравшись із духом. - Бо ніколи не бачила цих птахів.

Я глянула просто в його світло-сірі очі, наче розплавлене срібло. І в них не було ані тіні безумства.

- Шкода, - зітхнув він. - А от я можу поклястися, що бачив одного тиждень тому, зовсім недалеко звідси, - промовив він багатозначно й додав: - За міськими мурами, в гаю.

- Та ти, друже, перепив, - устряв Лібка. - Фенікси вже років п’ятсот як вимерли. Легенди лише лишилися. Ріда, ходімо, нам ще сьогодні вночі на зміну. Потрібно встигнути відпочити. - І потягнув мене до виходу.

Я йшла за ним мовчки, але до самих дверей відчувала на спині холодне, пронизливе дихання чужого погляду. Сірі очі незнайомця пекли сильніше, ніж морозний вітер за мурами міста.

- Не звертай уваги на слова чаклуна, - сказав Дітор, коли ми вийшли з корчми.

- Якого ще чаклуна? - перепитала я. Голова після розмови з тим незнайомцем розколювалася так, що я ледь могла зв’язно думати.

- З тим, із ким ти щойно говорила. У нього ж на шиї висів амулет-орден, захисний, від сторонньої магії.

- Ти певен, що він чаклун? - недовірливо уточнила я, бо у таких речах Дітору я довіряла не надто.

- Певен, - кивнув він. - Це орден Рамірських магів. Я їх добре знаю, їхня фортеця стояла неподалік від того місця, де я виріс.

- “Стояла”? - насторожено перепитала я, зупинившись на мить. Мені не сподобалося це слово. Наскільки я знала, їхній замок і досі мав височіти на скелях, як і сотню років тому. - А що з нею тепер?

- Та нічого. Стоїть собі, як і сто років тому, - голос Дітора трохи знітився, став тужливим. - Це мого селища більше немає. Його знищив землетрус, випадково викликаний одним із магів.

Я завмерла. Усередині мене наче цілий рій думок одночасно знявся з місця, кружляючи й боляче жалячи мозок.

Амулет-орден? Невже такі речі можуть бути настільки сильними, що я навіть не відчула в тому чужинцеві магії? Якщо так, то виходить, поки я тут витрачаю час на чергування та сварки з Жадкою, маги не сидять без діла, а працюють, вдосконалюючи свої артефакти. І не тільки артефакти...