-5-

- Як там твоя дитина? — запитав мене Лібка наступного дня після того, як у мене остаточно оселився Дітор.

Попередній тиждень мій підопічний провів у відчайдушних пошуках житла, але всі спроби закінчувалися нічим. То орендна плата зависока, то господар ревнивий, то бабця-злючка всею душею ненавидить квартирантів, то ще якась дурниця. Залишалася одна надія: перетерпіти все це й чекати, доки його візьмуть на постійну службу. А там - жити в казармі, ділити житлову площу з клопами, вошами, прусаками, пацюками й іншими найманцями.

Я подивилася на його муки й ненав’язливо запропонувала пожити в мене хоча б до весни, доки він не звикне до роботи і не збере трохи грошей. Причини такої несподіваної щедрості знала лише я.

Спершу Дітор відмовився. Але після чергового “непорозуміння” з господарем орендованих кімнат таки здався. І справді: краще вже канапа у вітальні та адекватна господиня, яка не вішається йому на шию й млосно не зітхає за кожної нагоди, ніж тісна комірчина та постійні суперечки з господарем. Особливо коли доводиться знов і знов пояснювати, що дружина чи донька господаря сама прийшла до нього серед ночі, та ще й без одягу, і він тут зовсім ні до чого.

Я ж, зрадівши дармовій силі, грошей із Дітора не брала, спихнула на нього приготування їжі й більше не обпалювала руки, намагаючись самотужки куховарити. За це Лібка обізвав мене “рабовласницею”.

Коли напарник дізнався, що я взяла квартиранта, то одразу почав жартувати, як йому тепер звертатися до Дітора - зятю чи онуку. Майже щоранку мої дні починалися з нового “свіжого” жарту на цю тему. Але за тиждень ті дурниці йому набридли, і тепер він просто поцікавився, як ми там уживаємося.

- У Дітора сьогодні розподіл, - відповіла я. - А вчора цілий вечір бігав по кімнаті, наче скажений. Меч із рук не випускав, так і заснув, обійнявши його. Добре ще, що той був у піхвах.

- А ти, бачу, переживала разом із ним, - хмикнув Лібка. - Краще б допомогла хлопцеві розслабитися й забутись. А то, мабуть, просиділа цілий вечір, замкнувшись у вежі.

- Свіжий жарт? - холодно поцікавилася я, дивлячись на його самовдоволену пику.

Щоб це зробити, мені довелося підняти очі від дороги. І саме тому я не помітила замерзлої калюжки, присипаної першим сніжком. Нога поїхала, і я з усього розмаху гепнулася на свою худу п’яту точку, грюкнувши кістками та обладунками так, що луна прокотилася вузькою вулицею.

Напарник одразу простягнув мені руку, допомагаючи підвестися.

- Хоча знаєш що? Це він тебе вдочерив, - знову пожартував Лібка, дивлячись, як я обтрушую з одягу  сніг, - отже, мені варто звертатися до нього - брате.

Зима. Вона прийшла раніше, ніж я очікувала, і відразу захопила владу не лише над містом, а й над усім краєм, що простягався між холодним Північним морем та засніженими Корданними горами. Її подих не оминув і Гальцію - колись частину материка, відділену від нього сильним землетрусом і перетворену на самотній острів.

Не встигла я привести себе до ладу, як хтось різко штовхнув мене у спину, й я знову опинилася в заметі.

- Гей! А обережніше?! І де твоє “вибачте”?!

- Буду винен! - крикнув той, навіть не зупиняючись. - Біля Північної брами таке діється!..

Ми з Лібкою лише обмінялися погладями й, не змовляючись, рушили слідом за найманцем на ім'я Мірдій у бік воріт.

І справді - там було на що подивитися. Ворота, які зазвичай зачиняли лише на ніч, тепер стояли наглухо замкнені. На міських мурах юрмилися вартові: “зелені” у своїх накидках, ще зовсім молоді й не надто досвідчені, впереміш із нашими, загартованими вояками. Їхні луки вже були натягнуті, а списи наставлені вперед.

Монстри з’явилися серед білого дня. Вони сунули до стін, голодні, мов хижаки, що відчули запах крові. Міські собаки вили, а жінки поспіхом зачиняли віконниці.

- За кожну їхню голову плачу п’ять срібників! - гримнув голосом Жадка, наш скарбник, аби чули всі.

- А як ти їх рахуватимеш, га? - озвався хтось із натовпу. - Звідки знатимеш, хто кого зарубав? Чи з нами підеш?

- Та мені й звідси добре видно буде, - байдуже відповів Жадка. - А там, що відсічете, самі принесете.

- А що це ти такий щедрий сьогодні? - гукнув інший. - Може, краще лучників послати?

- Он воно як! - скривився скарбник. - Постійно скиглите, що грошей нема, а як дають шанс заробити - відмовляєтесь?

- Так і скажи, що видовищ захотілося, - зухвало кинула я, зустрівши його погляд і не кліпнувши.

- Захотілося, - не заперечив він, і в голосі його промайнув хижий вогник. - Вирішив трохи вас поганяти. А то від неробства скоро жиром обростете, - він кивнув на животи деяких найманців, що ледве втискалися в ремені обладунків. - Даремно вам тільки гроші платять…

Я лише пирхнула. Сваритися сенсу не було. Зима на носі, а їсти хотілося всім. Гроші зайвими не бувають.

Показушничати перед усім натовпом я не стала: спритно спустилася вниз по хисткій драбині, а вже за мить ми з Лібкою вийшли за ворота. Одну половину важкої брами залишили прочиненою спеціально для таких добровольців, як ми.

Лібка не надто любив такий заробіток, але кинути мою спину напризволяще не міг. В здорового чоловіка совість не дозволила б сидіти в кущах, поки жінка йде на рожен. Те, що ця сама жінка йшла туди добровільно й за гроші, до уваги він не брав.