-3-

Я постала перед своїм підопічним у тому ж вигляді, в якому вчора був Лібка, тільки з іншої причини. Все тіло ломило, а голова ніби розсипалася на друзки, через що я ходила похмуріша за грозову хмару. Навіть Дітор занепокоївся, чи не підхопила я хворобу після того, як вчора потрапила під зливу.

Осінь - сезон дощів, із цим я не сперечалася, та останнім часом вони йшли занадто часто. До того ж, кожна злива несла в собі відчутний присмак магії, від якої мені ставало недобре.

- Ріда! Не спи, - різко повернув мене до реальності голос Лібки. Його меч пройшов так близько, що я відчула холод сталі на щоці. - Від тебе ніякої користі. Ти ж стоячи засинаєш!

Сьогодні після обіду у нас було тренування. Через негоду його перенесли до приміщення замку. Спочатку ми вирішили трохи розім’ятися самі, а потім подивитися, на що здатні новенькі.

- Вибач, - промовила я й опустилася на лаву поруч із Дітором. Голова, заповнена важкими думками, не давала зосередитися, тож я вирішила трохи перепочити, дати безладу в голові влягтися. - Займися краще Баргом.

Ранки зазвичай починалися зі зборів та звітів. Їх, як завжди, проводив Вір’єн. Говорив він довго й нудно, тож моїй голові легше не ставало. На цих зборах я зазвичай ховалася за спиною Лібки, але сьогодні вдача підвела - опинилася попереду. А це було справжнє випробування: позіхнути просто так не можна, не кажучи вже про те, щоб закрити очі й трохи задрімати. От коли вже почнуться нічні зміни? Тоді зможу вдень відсипатися і почуватимуся краще.

Дітор сидів поруч, мовчки спостерігаючи за Лібкой та Баргом, і міцно стискав свій меч, наче найдорожчий скарб. Я глянула на зброю і не змогла втримати здивування: мої брови поповзли вгору так, що, здавалося, ось-ось дістануть потилиці.

Одяг хлопця був не просто старим - латаний-перелатаний, дірявий, занадто великий для його худих плечей і надто короткий для довгих ніг. Але піхви його меча… це був справжній витвір мистецтва. Продай він їх - вистачило б не тільки на новий одяг, а ще й на невеличкий будинок із землею. Учора піхви були замотані в ганчір’я, на яке я й уваги не звернула. Тепер же мені стало цікаво, що ж він приховує.

- Чого сидиш? Піднімайся! Тренування для всіх! - гукнула я, відкинувши свій поганий настрій і недосип.

Дітор аж підскочив, радісно вихопив меч і став у бойову стійку.

Тут мої брови повернулися на місце, зате щелепа ледь не впала на підлогу. Лезо було прикрашене тонким візерунком: квіти маку й волошки, переплетені вербовою лозою, складали вишуканий букет. Біля гарди красувався герб - голова лева з оскаленими іклами.

- Він мені від діда у спадок дістався. А йому - від його батька, - тихо пояснив хлопець. - Дід казав, що з таким мечем ходили на бій проти демонів.

Я й без пояснень знала, що це за клинок. Голова лева - символ останнього ордену лицарів, які до кінця боронили Стрий Світ. Їх було замало: жалюгідна сотня проти тисяч створінь, покликаних Темрявою. І якщо цей меч справді належав Діторовому дідові, то виходило, що хлопець - нащадок одного з тих лицарів. Й не простого воїна, а саме Його. Бо цей клинок підкорявся тільки йому, і жоден сторонній не зміг би втримати його в руках без страшних наслідків. Як же я вчора цього не відчула?

- Не зламається? - кинула я жартома, хоча знала: такі речі переживуть тисячоліття, не втративши сили.

- Витримає, - упевнено відповів Дітор, стаючи до бою.

Я дістала свій меч. Його лезо було викуване з темно-сірого металу, який у тьмяному світлі здавався майже чорним. Прикрасою служила лише одна пентаграма в колі стародавніх рун біля гарди. Якщо придивитися, можна було помітити тонке сріблясте павутиння, що надавало клинку зловісного вигляду.

Фехтував Дітор напрочуд добре. Його стиль був незвичним для нашого краю і нагадав мені про ченців із південної імперії, з якими я якось схрестила мечі. Тоді мені ледве вдалося врятуватися… чесніше кажучи, довелося ганебно тікати.

Я настільки захопилася боєм, що головний біль непомітно відступив. Тому надвечір захотілося просто посидіти й потеревенити. На жаль, Лібка не зміг скласти мені компанію - обіцяв дружині Мар’яні бути вдома раніше. Барго теж відмовився, тож спійманий за рукав Дітор став моїм супутником. Що ж, мене це цілком влаштовувало, і ми рушили до корчми.

***

Навіть чекати не довелося - Трьома особисто підійшов до нашого столу й одразу приніс гаряче вино з прянощами. Оце вже справжня новина! Ріда прийшла не з Лібкою, а з кимось іншим. Завтра про це знатиме кожна собака в місті.

Я замовила їжу, тим самим позбавившись допитливого корчмаря, і нарешті Дітор зміг розповісти трохи про себе.

Виявилося, що він не знав імені першого власника свого меча. Лише чув, що той переходив від батька до сина багато поколінь поспіль, аж доки не опинився в руках його діда - Міртія. У того синів не було, тільки доньки, і старий дуже переживав, що меч нікого з них не визнає. Так тривало доти, доки не народився Дітор.

Я мовчки вдивлялася в хлопця. Як же він схожий… І як це ніхто досі не помітив? Як я сама не здогадалася раніше? Форма обличчя, ніс, а особливо очі - золотаво-зелені. А от міміка нагадувала того самого першого володаря заговореного меча, лицаря ордену “Аодіо Кілла”, що ельфійською означало «Небесні захисники”.

- Потім я потрапив до школи фехтування, - продовжив Дітор. - Протримався там майже пів року, а тоді мене вигнали.