-44-

Триград. Величне місто. Єдине, що залишилося неушкодженим після війни.

Тут усе було так само, як і п’ятсот, і навіть тисячу років тому: ті самі кам’яні кріпосні стіни, ті самі прямі вулиці з рівними рядами будинків, той самий величний храм у центрі головної площі. Здавалося, час оминав це місце стороною, ніби сам простір оберігав його від руйнівних змін.

Камінь не потемнів і не потріскався, наче його ніколи не торкалися ні полум’я, ні облоги. Вежі здіймалися рівно й впевнено, без жодного нахилу, мовби їх не могли зламати ані війни, ані століття. Навіть бруківка під ногами зберігала дивну цілісність - стерта кроками тисяч поколінь, але не зруйнована.

І саме тому сюди знову тягнулися всі нитки. Саме тому кожен шлях, хоч як його не відхиляй, зрештою вів сюди.

Я стискала зуби від люті, вдивляючись у білі високі мури, що здіймалися над обрієм. З одного боку їх омивало море, з іншого - випалювали нескінченні піски. Так, це місто й справді заслуговувало на горду назву Південної перлини. Але мене воно не тішило.

Надто багато спогадів було пов’язано з цим місцем. Надто багато болю.

Минуло не одне століття відтоді, як мене призвали саме тут - у головному храмі, що височів у самому серці міста. Тоді Триград був не просто містом. І хоч стіни залишилися тими самими, я знала: варто мені ступити за брами - і минуле знову простягне до мене руки.

Головні ворота міста були привітно відчинені, але ми їх проігнорували, зупинившись в одному з трактирів, розташованих за стінами Триграду - для тих, хто не встиг увійти до міста до заходу сонця або не бажав відповідати на зайві запитання варті.

Яжка, як завжди, скористався своїми здібностями й так вправно задурив голову трактирникові, що той ніколи й не згадає, кого саме пропустив через таємний підземний хід, захований у підвалі його будівлі. Можна було обійтися й без цього - золота монета здатна на багато. Але я погодилася з рудим: на багато, але не на все. Одна монета може заплющити закрити рота. Дві - змусити його відкритися.

Тож до Триграду ми потрапили таємно й без зайвої метушні. Я лише сподівалася, що в оуданців усе вийшло так само. Ми розділилися: кожна група рушила окремо, аби якомога менше привертати до себе увагу.

“Таємний хід” - це було надто гучно сказано. Насправді він більше скидався на вузький підземний тунель, наче його свого часу прогризли кроти-гіганти. Принаймні саме така дивна асоціація щоразу спадала мені на думку, щойно я ступала всередину. Пролізти туди міг лише чоловік - та й то, зігнувшись і майже рачки. Камінь був вологий, стіни - шорсткі, а повітря важке, затхле, просочене запахом землі.

Тож, розсідлавши коней з верблюдами, ми відпустили їх на волю. У разі небезпеки вони б нам однаково не допомогли, а в самому Триграді нас мали чекати свої.

Принаймні - мали… якщо, звісно, Тіррія впустили до міста.

Вір’єн помітно засмутився, розлучаючись зі своїм бойовим трофеєм, але, як то кажуть у народі, що прийшло легко - так само легко й піде. Він ще кілька разів кинув погляд у бік здобичі, наче прощаючись, перш ніж остаточно відвернутися.

Першим у пролаз поліз Яжка - впевнено й без вагань. За ним рушили Дітор, Кріст’єр та Вір’єн. Я йшла останньою, і мені постійно кортіло озирнутися, аби переконатися, що за нами більше ніхто не йде, що темрява позаду лишається порожньою й мовчазною.

Ми повзли довго - так довго, що мені почало здаватися: виходу немає, і ми приречені навіки залишитися в цих кам’яних нутрощах землі. Повітря було сперте й вологе, воно липло до шкіри, а кожен подих ставав дедалі важчим, наче хтось поволі стискав груди невидимими руками.

Я не знала страху ні перед ким і ні перед чим, але замкнений простір завжди доводив мене до паніки. Стеля давила на свідомість, камінь ніби повз углиб черепа, а підсвідомість зловісно шепотіла: тебе живцем поховали…

Ще трохи - і я б утратила контроль, та саме в цю мить ми виповзли в темний підвал, де під ногами хлюпала холодна, застійна вода. Вона віддавала водоростями, цвіллю й гниллю, але навіть цей сморід здався мені благословенням. Я вдихнула повітря на повні груди з таким відчуттям, ніби вирвалася з могили, залишивши страх під товщею каменю.

Вибравшись нагору, ми опинилися біля доків. Незважаючи на пізню годину, тут було людно: вантажники саме тягали з корабля товар, лунали приглушені вигуки, скрипіли мотузки, вода билася об борти. Світло ліхтарів пронизувало темряву, тож нам довелося майже злитися зі стінами та тінями, рухаючись обережно й мовчки, щоб непомітно покинути територію.

***

Триповерховий будинок з мансардою, до якого ми дісталися, на перший погляд здавався давно занедбаним. Фасад потемнів від часу й негоди, штукатурка місцями осипалася, оголюючи цеглу. Частина вікон світила чорними проваллями, ніби порожні очниці, інші ж були затягнуті павутинням і брудом, крізь який ледве відбивалося тьмяне світло місяця.

Двір поріс бур’яном по коліна. Між перекошеними доріжками лежало опале листя, злежане й вогке, наче його тут ніхто не турбував роками. Під ногами траплялися розбиті глиняні горщики, уламки старих меблів - ніжки столів, прогнилі дошки, шматки спинок від стільців. У кутку валялася обгризена кістка, побілена до сіруватої мертвизни, і її поява викликала неприємне відчуття, ніби двір мав власних мовчазних мешканців.