-42-

Зала була порожня - настільки, що кожен крок відгукувався глухою луною. Вона підхоплювала звук, котилася вздовж кам’яних стін, підіймалася під високий склепінчастий дах і поверталася назад, наче сама споруда не схвалювала нашу присутність. Ця тиша, розрізана лише відлунням, трохи лякала навіть мене.

Храм зустрів нас світанком.

Крізь вузькі прорізи під дахом проникало перше світло - холодне, сріблясте, майже невидиме. Воно розтинало пітьму тонкими смугами, що падали на кам’яну підлогу й загорялися на ній м’яким сяйвом. Пил у повітрі повільно кружляв у цих променях, мов дрібні світлячки. Колони відкидали довгі тіні, так довгі, що вони здавалися тінями вартових, які мовчки стежать за кожним рухом.

Повітря пахло травами, воском і нічною прохолодою, що ще не встигла втекти від сонця.

- І чого тебе сюди понесло? - порушив цю урочисту тишу Кріст’єр, озираючи залу храму так, ніби йому тут було не по собі. Його голос здався надто гучним під склепінням.

- За відповідями, - відповіла я, крокуючи до центру зали. - За відповідями, які ти не поспішаєш давати.

- Я кажу, коли можу, - буркнув він. - Коли маю право. Я й так розповів по максимуму, обходячи магічну клятву.

Його слова зависли в повітрі, і храмовий морок наче став важчим, ніби сама будівля знала більше, ніж ми.

- Щось це місце не виглядає привітним, - озвався Дітор, озираючись під склепінням. - Сюди взагалі люди ходять?

- Ходять, але не так часто, як до інших храмів, - відповіла я, вдивляючись у півтіні між колонами.

Храм і справді не мав у собі тієї теплої урочистості, притаманної святиням. Тут усе здавалося надто тихим, надто застиглим - так, ніби стіни зберігали чужі таємниці й не були раді новим свідкам.

- Ріда, справді, якого крека ми тут робимо? – озирнувшись вдруге, запитав Кріст’єр. Його голос відбився від стін із легким деренчанням. - Не збираєшся ж ти переховуватись тут?

- Ні. Помовчи, - я кивнула на ряди темних лавок. - Он краще обери будь-яку й сядь. Треба почекати, поки нас помітять.

- Хто? Жерці? - не здавався чаклун. Його напружений погляд ковзав уздовж стін, де світло світанку лише ледь торкалося різьблених символів.

- Саме так, - відповіла я й сама вмостилася на одній із лав. Дерево було холодне, трохи вологе - храм зберігав ніч у своїх стінах. - Почекаємо… та помолимося.

Останнє я додала жартома, й воно було того варте: вираз обличчя Кріст’єра в ту мить - здивовано-осудливий, майже ображений - змусив мене мало не засміятися вголос.

Навіть лампи над нами наче блимнули від його погляду.

Ми сиділи мовчки. Здавалося, сам храм тримав подих, придивляючись до нас з висоти своїх кам’яних зводів. Смуги світанкового світла повільно повзли по підлозі, торкаючись мозаїк, наче пробували розбудити давні сюжети.

І раптом - ледь чутний шурхіт.

Не кроки. Не скрип. Радше… зсув повітря.

Дітор насторожився й підвів голову.

Кріст’єр нервово затис у пальцях руків’я свого меча.

Вір’єн подивився на мене.

- Не хвилюйтесь, - прошепотіла я. - Це він.

З-за однієї з колон вийшов чоловік у темному вбранні жерця: довга накидка, вицвіла від часу, торкалася підлоги. Срібні нитки на комірі блиснули в промені. Його хода була такою тихою, що здавалася неприродною.

Та його обличчя…

Було саме таким, як я пам’ятала. Лише зморшок стало більше. Й не дивно, двадцять років промайнуло. Але його очі, вони залишилися незмінними. Темні, але такі заспокійливі.

Він зупинився за кілька кроків.

- Арідара… - голос його був хриплим, як у всіх літніх людей, але не здивований, це трохи здивувало. - Скільки років минуло, а ти не змінилася. Все так само з’являєшся без попереджень, а потім не попрощавшись уходиш.

Є в мене така звичка. В неї мене багато в цій подорожі хот носом ткнув.

- Вітаю, світлий Таріоне, - відповіла я. - Бачу, ти все ще живий. І все ще не відпочиваєш.

На мить губи жерця сіпнулися в слабкій, ледь помітній усмішці.

Кріст’єр здивовано переводив погляд то на мене, то на Таріона, ніби намагався розгадати чергову загадку.

- Це ще один твій знайомий? - нарешті вирвалося в нього.

- Це той, хто врятував моє життя, - чесно відповіла я. Ну… майже чесно. Звісно, від втрати крові я б не померла, а кістки й справді зрослися б самі. Але… але тоді мені прийшли на допомогу. І в ту мить, коли я побачила, що хтось простягнув до мене руку, відчула: я все ще жива. І це раптове, тепле відчуття чомусь здавалося важливішим за будь-які пояснення.

- Можливо й так, - сказав він спокійно. - А тепер… дивлюсь, усе так само шукаєш неприємностей.

- Не неприємностей, - поправила я. - Відповідей.

Жрець підійшов ближче, і світло впало на його обличчя. На щоці залишився старий шрам - грубий, порізаний, який він отримав того ж дня, коли рятував мене.

- Якщо ти прийшла по відповіді, - тихо мовив він, - то або ситуація загострилася, або межа вже поруч.