-41-

Сну не було, тож я сиділа на підвіконні в очікуванні світанку й намагалася вирішити складну задачу. Чому мені ніяк не вдавалося жити спокійно, немов простій людській дівчині? Чому навколо мене постійно крутилися події, пов’язані з минулим? Може, це тому, що я колись вирішила відкинути минуле й почати все наново? Думки, як і завжди, плуталися і не давали спокою.

Раптом у плече вп’ялися гострі кігті.

- Ти довго, - спокійним, трохи докірливим голосом промовила до птаха.

Ворон сів мені на руку й посунув лапу з прив’язаним до неї конвертом. Я обережно витягла крихітного листка, який перед моїми очима виріс до нормального розміру.

У ньому було коротке повідомлення:

"Про те, що хтось залишив Забуття, звісно, відомо всім жерцям Головного храму, - йшлося у листі. - Але, на щастя, їм невідомо, де саме перебуває визволений. Це добрі новини.
А погані… тебе шукають."

Новина вдарила, мов удар кувалдою по голові.

Я навіть не одразу змогла вдихнути на повні груди.

Я повільно стиснула пальці, стримуючи емоції. Злість? Ні. Скоріше холодне, знайоме усвідомлення: світ знову зрушив із місця, і спокій - лише ілюзія.

Та яке діло Мандрівнику до цього? До мене? В нього свої справи: нові світи, подорожі, знайомства. 

Мої роздуми перервав цокіт копит за спиною. Адіру теж, видно, не спалося в цю задушливу ніч. А можливо, моя присутність якось на нього впливала?

- Іноді простіше віддатися течії, ніж йти проти неї, - спокійно порадив кентавр. Він вже охолов від недавньої суперечки й міг тверезо аналізувати нашу розмову.

- Я пробувала - нічого доброго з того не вийшло, - важко зітхнула я.

- Може й вино не допоможе вирішити проблеми, - кентавр ткнув у порожній глечик біля моїх ніг.

- Якби алкоголь зміг хоч на кілька годин подарувати мені забуття - я була б щаслива, навіть якби потім накрила дику хвилю похмілля.

- Так важко? - його голос став тихішим.

- Тяжко, ніби доручили мені в одне життя вручну переставити гору без магії. Я наче і тягну її, але з кожним кроком вона важчає й вислизає з-під рук. Чому я не можу повернутися назад - у вічний сон Забуття? - в моїх словах була гірка відвертість.

-  Може, тому, що ти не до кінця виконала бажання, - припустив Адір.

- Я теж про це думала, - відповіла я. - Але я не можу вічно тягти цей тягар.

- Іди спати. Завтра рано вставати. Я вже потурбувався про їжу й воду в дорогу, - додав кентавр, ніби хотів розрядити напругу.

- Ти виганяєш? - поцікавилася я.

- Підганяю. Ви ведете за собою небезпеку. Звісно мої хлопці раді бійки, але я волаю бачити їх живими якомога довше. Тож ти розумієш.

- Звісно. На світанку ми залишимо місто, - пообіцяла я.

Адір у відповідь зітхнув та пішов по своїм справам.

***

Ми залишали Канран під дзвін металу - ранній спів зброї й відголос стукоту копит, що огортав місто зі світанком, коли кентаври починали свої щоденні тренування. Повітря було наповнено скреготом лат, брязкоту списів і чіткого ритму ударів - ніби саме місто нагадувало: тут честь і сила правлять порядком, а слабкість не має голосу.

Мені до болю не хотілося нікуди їхати - хотілося залишитися тут хоча б на кілька днів, перепочити, видихнути, зібрати власні думки докупи. Та, на жаль, мусила рухатися далі. Дорога чекала, і відкладати її більше не було як.

До Триграду вже майже рукою подати - лише кілька переходів, але саме вони здавалися нині найдовшими. Десь там на мене чекало чергове коло незгод, людей і проблем, а я все ще стояла тут, затримавши подих, ніби сподіваючись, що світ дозволить мені ще трохи побути в безпеці.

***

Останнім великим містом на шляху до Триграду був Гратодор. Особливої потреби заходити до нього не було: їжі вистачало і з сільських ярмарків, і з подорожніх трактирів. Та й зайвий раз привертати увагу - надто ризиковано. Хто знає, хто може йти по наших слідах.

Але нам була потрібна інформація.

По-перше, дізнатися, чи не проходила повз місто Сіра або Раміс - учень Валдрока.

Плітки на базарі, звісно, швидко розлітаються, але мені була потрібна не балаканина, а хоч якась достовірність. По-друге - розкол магів. І відповідь на це питання можна було знайти лише в одному місці, хоч і далеко не найприємнішому з усіх, що могли трапитися нам на шляху.

Ми рухалися вузькою дорогою, що тяглася вздовж узбережжя, мов тонка срібна стрічка. Праворуч розливалися холодні води моря - темні, важкі, вкриті білими пасмами піни. Вітер з боку води ніс запах солі та водорослів, і навіть у тиху погоду хвилі здавалися роздратованими.

Ліворуч простягався степ в який поступово переходила пустеля - нескінченний рівний простір низької трави, посипаної камінням. Під сонцем камені пашіли жаром, ніби повільно плавилися в повітрі.

Степ була настільки рівною, що на самому горизонті вже вимальовувалися стіни Гратодора.

Та, схоже, спокійно дістатися до міста нам не судилося.