-40-

Кентавр справді не спав. Він сидів у бібліотеці - у тій самій кімнаті, де книги пахли так спокусливо: запах старого паперу, сухого пилу, воскових свічок, які поволі згасали на полицях. Колись я не могла терпіти цей аромат - він здавався задушливим, надто густим, ніби витісняв повітря. Але тепер… тепер він навіював дивне поєднання спокою й тривоги. Наче дім, у якому давно не була, але пам’ятаю кожну деталь.

Адір сидів за низькою круглою тумбою, схожою на зріз якогось прадавнього дерева. Грубі пальці перекладали сторінки товстої книги так обережно, ніби то була жива істота - не дивно, він завжди мав до них надмірну повагу. Його темне волосся спадало на широкі плечі, а кінські копита ритмічно постукували по дерев’яній підлозі, відбиваючи думки, які він не озвучував.

- Хто я така, щоб судити грабіжників і вбивць? - запитала я тихо, але твердо.

Адір підняв голову.

Його карі зі світлими цяточками очі світилися тією мудрістю, яка у кентавра завжди межувала з терпінням.

- Демон, - філософськи відповів він, не кліпнувши. - Стародавній демон. На мить він ніби всміхнувся куточками губ. - Вийшло?

- Так, - видихнула я. - Він упорався. Аж камінь з душі впав.

- А могло бути інакше? - спитав Адір уже м’якше, закладаючи закладку й прикриваючи книгу долонею.

- Могло, - зізналася я. Плечі нарешті відпустили напругу, але руки все ще тремтіли. - Але сьогодні вдача була зі мною.

Кентавр уважно на мене подивився, ніби намагаючись зважити на очах - скільки того везіння, а скільки сили й… крові.

- Вдача рідко приходить просто так, - нарешті мовив він. Його голос був спокійний, навіть рівний, але я відчула прихований підтекст, наче легке тремтіння під землею перед землетрусом.

- Частіше її приманюють.

Він прекрасно розумів, що саме відбулося. І хотів, щоб я теж це визнала вголос.

- І хто ж приманив її цього разу? - запитала я, зробивши вигляд, що не збираюся відповідати на очевидне.

Та відповідь так і не прозвучала.

Обидва знали - ім’я, що стояло за моєю “вдачею”, ліпше не вимовляти. Не тут. Не зараз. Не вголос.

Щоб розірвати тягучу тишу, я різко змінила тему:

- Як гадаєш, чи є в цьому світі щось таке, через що хтось би захотів зруйнувати його?

- Краще б ти це питання задала ельфам, - буркнув Адір, злегка знизивши плечима. - Вони в таких справах обізнані більше за мене.

- Ельфи далекі, от я й питаю тебе, - я намагалася говорити рівно, переховуючи напругу. - Маєш хоч якусь книжечку на цю тему? Манускрипт?

Кентавр трохи накрив повіки, замислившись, і нарешті відповів:

- Копія “Книги Душ”, де йдеться про ритуал призову, зберігається в Триграді.

Я смикнулася, ніби хтось невидимий вдарив мене.

До чого тут ця книга?

Так, через неї мене витягли із Забуття.

Але в Забутті перебувала не лише я… Там залишилися інші. Набагато небезпечніші. Злі. Ображені на світ, на долю… і на мене.

Але ж руйнувати весь світ, лише щоб помститися мені?

Це надто. Навіть для тих, кому я колись перейшла дорогу.

Ні.

Сюди тягне щось інше.

Щось значно більше, ніж звичайна помста.

Це відчувалося, мов холодний вітер, що проникає під шкіру й тягне за собою тривогу.

- Знову Триград… - розлюченно прошепотіла я, ледве стримуючи голос. - Ну що це за магічний центр прив’язаності такий?!

Я намагалася вкласти в слова роздратування, та вийшло лише втомлено й надтріснуто - так звучить відчай, що спалює зсередини.

Адір підвів брову; його хвіст знову нервово ляснув по підлозі.

Маленький жест - але надзвичайно промовистий. Кентавр майже не показував емоцій, отже, він справді занепокоївся.

- Наче ти й справді не знаєш, - тихо мовив він, і в тиші ці слова прозвучали майже докірливо.

Ми обидва зітхнули, дозволивши мовчанню на мить заповнити простір. Та довго воно не тривало - мене роздирала внутрішня тривога, і мовчати не було сил. Я лишилась поруч, хоч мала б іти й відпочити.

Адір першим повернув нас до розмови:

- А чому просто не запитати чаклуна? Влаштуйте йому допит.

Я втомлено відмахнулася.

-  Він упевнений, що його завдання - врятувати світ. І саме йому я вірю. В його словах і вчинках немає сумніву - лише рішучість і готовність іти до кінця.

Ми знову замовкли. В повітрі зависла важкість невимовленних сумнівів.

Але я не втрималася:

- Ти коли не будь чув про Шагара? - запитала я, так і не дочекавшись від нього коментарів.

- Читав дещо в записах, - відповів він стримано.