-39-

Я прийшла до тями від того, що щось мокре й різкувато пахуче лежало на моєму лобі. Вологе, прохолодне й просочене трав’яною настоянкою.

- Це спека тебе так прибила чи щось інше? - тихо запитав Кріст’єр, сидячи поруч.

- Не скажу, - буркнула я, знімаючи компрес.

- І не кажи, - кивнув він, наче це було йому навіть зручніше.

Я й сама не очікувала, що мене так виб’є з рівноваги проста пісня. Але ж то була та сама мелодія, що замість колискової співала мені бабуся. І ще - пісочник. Ледь здогадалася, і вже втратила свідомість. Як же так? Яким чином моя бабуся могла бути пов’язана з цими дивними мандрівниками?

- Звідки ви знаєте цю пісню? - запитала я у сліпця, коли він закінчив перебирати струни.

- Вона знайома мені ще з тих часів, коли я, хлопчак, під стіл пішки ходив, - сумно посміхнувся він. - Її співала стара жінка, така древня, що, здавалося, пісок сипався з її долонь. Я тоді ще бачив світ. Потім на наше селище напали орки й спалили все дотла. Я один лишився живим. Але втратив і зір, і пам'ять. Лишилися тільки три образи: та стара, вогонь і ця пісня. Це - все, що я пам’ятаю про своє дитинство.

Знову глухий кут. Я стискала зуби. “Гхару-у-у”, - тихо проскрипіла лють десь усередині. Відчуття, ніби чиясь доля заплелася з моєю ще задовго до того, як я народилася.

***

Канран важко було назвати містом, але й селом він не був. Це була радше фортеця-місто, заселена гордими кентаврами, чия пиха та самовпевненість могли б без зусиль змагатися з ельфійською.

Ледь ми ступили на вимощені бруківкою вулиці Канрана, як на нас одразу звернули увагу. Жоден не зупинив, ніхто не перешкодив рухові, та все ж невдоволене фиркання й нервове цокання копит за спиною створювали відчуття тривожного неспокою. Здавалося, що кожен мешканець уважно зважує нас - чи ми гідні бути гостями їхньої твердині.

Будинки в Канрані були приземкуваті й довгі, більше нагадували стайні, ніж житло. Але споруда, біля якої ми зупинилися, різко виділялася серед цієї одноманітності. Триповерхова, кругла, з високим куполом замість даху, вона мовби насміхалася з одноманітних “стайнових хатин”, що оточували її. Вхід охороняли дві кам’яні статуї кентаврів-воїнів із спрямованими на нас списами. Їхні холодні погляди з каменю пробирали до кісток.

Я встигла піднятися лише на кілька сходинок, коли нам назустріч вийшов кентавр. Його широка, мускулиста, оголена груди випиналася гордо, а темне волосся спадало на плечі. Величезні кільця-сережки в його вухах дзенькнули від руху, важкі шкіряні браслети на зап’ястях поблискували в світлі вечірнього сонця.

- Добрий день, Адір, - промовила я, злегка схиляючи голову перед ним.

- Добрий день, Оллівіджиен, - відповів він, також злегка схиливши голову.

- Дозволь представити тобі моїх супутників і звернутися з проханням, - кентавр мовчки кивнув, і я продовжила: - Кріст’єр, маг Рамірської обителі; Вір’єн та Дітор найманці-охоронці.

- Я Адір, правитель Канрана, - офіційно представився кентавр. - Що за справи привели тебе в наше місто, вісниця біди з північних земель?

Ніхто з моїх супутників навіть не смикнувся коли мене обізвали “бідою”. Ми всі такими зараз були, тягнучи за собою цілу ниску переслідувачів. На різним смак так би мовити.

- Ми прямуємо до Триграда. Та дорогою нас переслідують вороги, а мене - ще й тінь минулого. Щоб розібратися, чи пов’язані події між собою, потрібен спокій. Але в дорозі на нього немає часу. Та я прошу в тебе тимчасового притулку не заради спокою.

- Хто вас переслідує? - спитав Адір, уважно вдивляючись мені в очі.

- Орки, химери, пустельники, оуданські мисливці й невідомий нам чаклун, - без вагання відповіла я, перераховуючи всіх.

Кентавр ледь помітно посміхнувся, знімаючи з обличчя холодну маску безпристрасності:

- Ти й справді не можеш без цього?

- Не виходить, як би я не намагалася, - відповіла я тією ж усмішкою.

- Наскільки ви їх випереджаєте?

- Може день, а може тиждень. Химер з орками востаннє бачили біля південних гір, із пустельниками ми розійшлися зовсім нещодавно. Вони впевнені, що ми йдемо до Триграда або Гритодора. Про Канран їм знати не слід. Шпигунів відтоді, як ми покинули Сірієн, я не помічала.

- Гаразд. Я віддам наказ посилити охорону міста. Скільки часу тобі знадобиться?

- Сподіваюся, не більше доби, - прикинула я.

- А що ти збираєшся тут робити? - раптом обізвався Дітор.

- Це той, про кого я думаю? - спитав Адір, окинувши поглядом скуйовдженого найманця.

- Саме він, - коротко підтвердила я.

- У ньому простежуються спадкові риси, - кинув Адір, уже повертаючись до будівлі.

- От саме через нього ми й тут, - продовжила я натякаючи та Дітор мене зрозумів.

Розмова про те хто він та хто я відбувалася лише між нами двох. Іншим подробиці були зайві. Й взагалі могли нашкодити. І Вір’єну, і Кріст’єру вистачило того, що ми з Дітором родичі. І не люди.

***