-35-

До потрібного намету ми дісталися без пригод. Йшли повільно, неквапно, наче просто прогулювалися. Якщо хтось і кинув на нас погляд, то, схоже, прийняв за своїх - жінок, що йдуть у напрямку до центрального вогнища, нічим не вирізняючись серед решти, що снували туди-сюди між наметами.

Добре, що пустельники зовні майже не відрізнялися від людей. Хіба що їхні чоловіки були значно вищими й кремезнішими: широкі плечі, засмагла шкіра з мідним відливом, жилясті руки, що свідчили про постійні тренування. Очі - жовті, мов яєчний жовток, - здавалися нереально яскравими в напівтемряві. Здалеку їх легко було сплутати з орками, особливо вночі, коли світло смолоскипів спотворювало риси облич.

Жінки ж серед пустельників рідко були тендітними: зазвичай вони мали таку саму міцну статуру, як і чоловіки, хоча ретельно приховували її під шарами тканини, закутуючись від ніг до голови. Тож і ми виглядали цілком природно серед цього натовпу .

Коли ми дісталися найбільшого намету, я зупинилася й оцінила ситуацію ближче. Вхід охороняли двоє вартових - важкі шаблі при боці, погляди насторожені. Просто так нас туди не пустять. Варіантів було два: або створити відволікаючу бійку і силою прорватися всередину, або спробувати проникнути з тилу - там, де стіна намету щільно прилягала до скелі.

- Дивись, щоб нас ніхто не помітив, - прошепотіла я Вір’єнові.

Він ледь помітно кивнув, сховавшись у тіні найближчого воза. І як його сюди заперли? Я ж підійшла ближче до задньої частини шатра й завмерла, прислухаючись. Усередині щось потріскувало - можливо, вогонь у жаровні та голосів не почула. Затамувавши подих, я ще раз переконалася, що поряд нікого немає, і витягла ніж.

Тканина шатра виявилася міцною - схоже, її зшили з товстої шкіри якихось пустельних тварюк. Лезо ковзнуло по поверхні, залишивши лише подряпину. Я стисла руків’я міцніше й спробувала ще раз - тепер обережніше, точнішим рухом. Ніж увійшов, хоч і з трудом. Коли нарешті вдалося зробити достатній розріз, я зітхнула.

Можна було б скористатися мечем - так було б швидше. Але тягти час і наражатися на ризик не входило в мої плани. Усе мало бути тихо.

Щойно прокралася всередину, стало зрозуміло: тут мешкає хтось заможний. Усе довкола свідчило про достаток - товстий килим із м’яким ворсом, розкішні тумби з різьбленням, на яких горіли запалені масляні лампи, наповнюючи простір теплим золотавим світлом. У повітрі стояв змішаний запах прянощів і сушених трав, що звисали зв’язками - мабуть, для очищення повітря або приховування менш приємних запахів.

А ще це була спальня - про це безпомилково свідчило велетенське ліжко, застелене білосніжним хутром північного звіра Аргад. Спати під таким взимку - одне задоволення. Але нащо воно тут? У спеку серед пісків? Просто похизуватися?

Я аж себе щипнула, щоб повернутися до реальності. Не час - треба знайти меч Кріст’єра. Зосередившись, я почала тихо відкривати скриню за скринею. Петлі ледь скрипіли, тканина шаруділа під пальцями. Усередині траплялися дорогі тканини, посуд, шухляди з кісток прикрашені коштовностями - але не зброя. Зовсім.

Я тихо видихнула крізь зуби. Довелося визирнути за тканинну перегородку, що розділяла приміщення на частини. Я застигла, прислухаючись. Нікого. На щастя.

За перегородкою простір був безладно заставлений мішками, скринями, ящиками - схоже, це радше комора чи склад, куди скидали зайві речі, щоб не заважали у головній частині шатра. Може, серед усього цього мотлоху й лежить потрібний меч?

Продовжити довелося ще тихіше. Кожен непотрібний рух міг призвести до гуркоту - і тоді все плем’я зійшлося б на звук. Здавалося, пройшло багато часу, але мечу так і не було знайдено. Час було перейти в іншу частину намету, сподіваючись що там нікого не буде.

Раптом у приміщення ввійшла жінка й почала голосно щось питати. Із усього того галасу я вловила лише одне - вона не розуміла ні хто я, ні чого тут роблю. Її голос ставав дедалі гучнішим, і щоб на вереск не прийшла підмога, довелося діяти рішуче: я кинулася на неї, швидко скрутила й вивела з ладу, аби вона не встигла подати сигнал.

Та це не врятовувало.

Ще до того, як я встигла вирішити, що робити далі, над табором пролунало: спочатку горн, а потім вибух; зі стелі сипнуло каміння - це був сигнал від Дітора. Часу на пошуки зовсім не залишалося. Я кинула на хвилину погляд на купу скринь і ящиків - марно, тож повернулася до Вір’єна, який весь час терпляче чекав.

- Що трапилося? - запитала я в один подих.

- Й гадки не маю, - відповів він, розгублено блимаючи очима; схоже, спалах дійсно був сліпучим.

- Ходімо до наших, - промовила я, хапаючи аристократа за руку, бо він тимчасово не міг розгледіти шлях.

- А меч? - спитав він, трохи опираючись.

Я лише похитала головою, та зрозумівши, що мій жест пройшов непоміченим, додала:

- Не знайшла. Але зараз залишатися ризиковано. Повернемося пізніше.

Вір’єн тяжко зітхнув. Він усе зрозумів: поки не знайдемо зброю, йти звідси неможливо - але й залишатися тут теж смертельно небезпечно.

Він дозволив мені вести його, тож із пересуванням у нас не виникло проблем. Більшість пустельників тепер були у такому ж безладному стані - можна було б перебити половину стійбища майже без спротиву. Та хаос триватиме б недовго - півгодини, не більше.