-34-

Через деякий час ми знову зупинилися на відпочинок.

Вір’єн ретельно полірував і без того дзеркальне лезо одного зі своїх мечів, Дітор відпочівав, а я, як завжди, намагалася сконцентруватися на пошуках. Але пустеля вперто мовчала.

Минуло вже чотири доби безрезультатних мандрів. Я картала себе за власну недбалість, та від того не ставало легше. Здавалося, ми вже обійшли всю пустелю вздовж і впоперек, але орда наче розчинилася у повітрі. Куди могла подітися така кількість воїнів і коней?

Звісно, чотири дні - замало для обшуку такої території, але ж відпочинок потрібен не лише нам. Та все ж - жодного сліду табору ми не знайшли.

Недалеко від нашої стоянки тягнувся Суховій - жалюгідне селище з двох десятків перекошених хатинок. Іти туди не було сенсу: мешканці, ледве побачивши чужинців, сховалися б, наче щури, у своїх підземних норах.

Підземні нори…

- От же дурепа! - вигукнула я вголос і так сильно вдарила себе по лобі, що Дітор із Вір’єном аж здригнулися.

- І з якого приводу така самокритика? - запитав мій родич.

- Раніше пустелі не було, - пояснила я гарячково. - Тут простягався степ із містами та дорогами. Потім прийшли піски, і наземні шляхи частково перетворилися на підземні. Разом із деякими містами.

- Мій мозок не витримує цієї спеки… - пробурмотів Вір’єн, ледве встигаючи ловити мої слова. - Ти про що?

- Ці тунелі тягнуться крізь усю пустелю, - я вже розгортала мапу. - І підземні міста теж залишилися. Деякі занедбані, деякі - ні.

- Ти хочеш сказати… що пустельники ховаються саме там? - очі Дітора блиснули надією.

- Саме так, - підтвердила я.

Мапа була новою, та ще й не зовсім точною і звісно, не могла показувати того, чого вже давно не існувало. Але пам’ять моя ще зберігала деталі, і я від руки відзначала на ній усе стратегічно важливе, що лишалося від Старого Світу. Як же я могла забути про це раніше? Стільки часу втрачено марно.

Колись на місці нинішнього Суховія стояло найбільше торгове місто Файн, куди сходилися всі дороги - із півдня й півночі, зі сходу й заходу. Може, небеса все ж зглянулися на мене й самі привели до цього місця? Але радіти було ще зарано. Попереду нас чекали кілометри підземних тунелів, які роками ніхто не використовував, окрім пустельників… і щурів.

***

Тунелі були досить широкими, щоб ми могли без труднощів пересуватися в них.

- Сьогодні без перетворень? - поцікавився Вір’єн, згадуючи мої попередні зміни.

- Якщо знадобиться - буде, - відповіла я спокійно. - Головне, щоб було місце, де можна перетворитися.

Я навіть відчула легке здивування аристократа. Так, красунчику, те, що ти бачив, - не кінцева форма мого виду. Є ще бойова, яку ми приймаємо для битв між собою. І от там… краще людям зі слабкими нервами цього не бачити.

- А що ти при цьому відчуваєш? - поцікавився Дітор. - Це боляче?

На жаль, мені довелося скористатися цією здібністю ще раз - під час сутички з пустельною сахрашею, велетенською сумішшю ящірки та черепахи. Юрка й непробивна, вона легко ховалася у піску своє триметрове тіло. Ледь здолали. Добре хоч, що її м’ясо виявилося їстівним - твердим, несмачним, але їстівним.

- Я не можу сказати, що процедура викликає справжній біль, - нарешті відповіла я після паузи. - Це радше неприємно. Відчуття схожі на ті, коли занадто довго сидиш без руху, а потім різко встаєш, і тіло пронизує тисяча гострих голочок. Неприємне поколювання, але водночас у ньому є певне полегшення - наче організм оновлюється.

Дітор навіть на мить завмер. Такої відповіді він точно не очікував.

Хотілося додати, щоб він не хвилювався - навряд чи зможе, - та я запнулася. По-перше, я вже й сама в цьому не була впевнена, спостерігаючи, як іноді нелюдська лють охоплює мого нащадка. А по-друге, Дітор усе ще не знав про наш родинний зв’язок.

Тож я ж йшла мовчки попереду, як завжди звично частково трансформувавшись, покладаючись більше на своє “демонічне” чуття, ніж на тьмяний вогник смолоскипа в руці. Іноді нам траплялися залишки стоянок або цілі кладовища кісток. А іноді перед нами поставали завали, змушуючи повертати назад і шукати інший шлях.

Ми йшли довго, поки нарешті попереду не заблищав слабке світло. Загасивши смолоскипи, ми обережно підійшли ближче.

Посеред велетенської, багатоярусної площі палахкотіло велике вогнище; навколо нього сиділи пустельники, хтось розмовляв, хтось мовчки дивився у вогнище. У хаотичному безладі навколо стояли строкаті полотняні намети, загони для худоби. Повітря було насичене запахами диму, гару та пряних приправ.

Найбільше привертала увагу купольна споруда на стелі: її вінчала досить широка кругла діра, крізь яку пробивалося багряне світло. Отвір був настільки великим, що навіть дракон міг би пролетіти крізь нього без найменшої перешкоди; а також було видно небо, пофарбоване в криваві відблиски заходу. Іскри з вогнища ж піднімалися догори й, як метелики, згасали над краєм дірки.

Пустельники, озброєні переважно кривими шаблями та дрібними ножами, поводилися безтурботно: вони розмовляли гучно й жестикулювали, впевнені у власній безпеці - мабуть вірили, що ніхто не насмілиться сунутися сюди. Деякі лежали під наметами, інші курили, десь чути було тихе ржання коней та блеяння кіз.