-33-

Від початку нашого переслідування минуло всього два дні. Лише два - але вони здалися нескінченно довгими, виснажливими й нестерпними. Ми з Вір’єном йшли строго по сліду пустельників, який важко було не помітити: випалені села, чорні від попелу стіни, розграбовані обозні колони, а поруч - купи мертвих, покинутих без поховання. Кожен наш крок уперед нагадував крок крізь морок самої війни.

У якийсь момент орда, наче передчуваючи нашу погоню, несподівано розділилася на кілька менших загонів. Кожен рушив своєю дорогою, лишаючи ще більше плутанини. Я, з причин, яких не могла збагнути навіть сама, ніяк не відчувала Дітора. Молодий найманець ніби щез із лиця землі, розчинився у повітрі, немов тінь на світанку. Ця невідомість роз’ятрювала душу, змушувала серце стискатися від тривоги. Ми були змушені обирати навмання, яку стежку переслідувати, покладаючись лише на волю долі - або, можливо, на її примхи.

Але доля, здавалося, була розгнівана на нас обох. На мене - за легковажність і криваву жагу, що дедалі більше брала гору над розумом. На Вір’єна - за те, що він, будучи старшим за званням і досвідом, дозволяв мені робити те, що робила. Кожен слід, який ми обирали, виявлявся хибним. Загін за загоном ми наздоганяли, але жоден із пустельників не залишався живим після зустрічі зі мною. Скоро в цій частині світу з’явиться чергова страшилка про демона, що полює на душі.

Вір’єн заплющував очі на мою кровожерливість, розуміючи: інакше не вижити. Та серце його не могло змиритися з тим, що його Арідара поволі перетворюється на безжальну мисливицю - ту, в чиїй руці не тремтить клинок, коли вона добиває поранених. Кілька разів він намагався достукатися до мене, благав хоч іноді зупинятися, дати перепочинок. Але кожна суперечка закінчувалася мовчанням - холодним, як сталь. І він змирився.

Йому довелося змиритися і з тим, на що я перетворювалася зовні. Зі стрункої дівчини я ставала істотою, що лише віддалено нагадувала людину: шкіра втратила живий відтінок, очі запалали тьмяним червоним світлом, а руки вкрилися дрібними тріщинами, схожими на стародавні руни. Я бачила це у його погляді - страх, біль і жаль, які він намагався приховати за маскою спокою.

Замість нігтів у мене виросли кігті - міцніші за будь-який сплав. Я так само легко випускала їх і ховала назад, як кішка свої пазурі. Довгі, загострені ікла вилазили з деформованої щелепи. Очі, позбавлені зіниць, звузилися до вузьких щілин і в темряві світилися жовтим - на тлі мертвотно-блідого обличчя цей відблиск виглядав ще моторошніше. Вуха витяглися й стали тоншими; ніс подовжився, наче пристосовуючись до запахів. На лобі проступили невеличкі роги та клеймо хгарра - знак, що нагадував про особисте прокляття. Довге волосся майже торкалося землі й заплутувалося; тіло набуло щільності - не відразу помітної, але відчутної в кожному русі, такої необхідної в цій боротьбі.

Я вже не була людиною, але й прийняти повноцінний вигляд своєї раси не могла - через прокляття.

Моя раса… Ми фізично сильніші за будь-яку людину; ми швидші, витриваліші, спритніше. Для нас не становить труднощів позбавити ворога життя - одним точним і безпомилковим рухом нейтралізувати загрозу. Холодна ефективність: миттєве припинення боротьби, коли інший уже не становить нічого, крім перешкоди на шляху. Той, хто стикався з нами, відчував не лише силу - він бачив вирок.

І хоча зовні я змінилася для чужого ока, всередині все ще лунав голос, що пробивався крізь метаморфози - тонка нитка людяності, яка час від часу нагадувала про вибір. Та в бою ці сумніви тьмяніли перед логікою виживання. Кігті, ікла, загострені відчуття - усе це стало межею між мною і тими, кого ми переслідували, між життям і смертю.

***

На п'ятий день шаленого переслідування, коли за нашими спинами залишилася остання вершина південного хребта, а попереду відкрилися хвилясті пагорби, що стримували піски пустелі, доля нарешті зглянулася. Здавалося, сама небесна сила знову звернула на нас увагу.

Попереду, повільно й невпевнено, пересувався самотній чоловік. Його кроки були важкі, мов кожен рух давався надзусиллям. Вітер підхоплював пісок і бив у лице, але я впізнала його силует навіть крізь марево.

- Дітор! - гукнула я, намагаючись перекричати свист вітру. Мій голос луною рознісся над пагорбами, відбившись від далеких дюн.

Та замість радості, здивування чи бодай погляду у наш бік, найманець раптом спіткнувся, похитнувся - і, мов підкошений, звалився обличчям у пісок.

Рана на чолі Дітора, яка спершу здавалася серйозною, виявилася лише поверхневою - шкіра була здерта, але глибоких пошкоджень не було. На тілі хлопця, на щастя, не знайшлося інших ран чи переломів. Полегшено зітхнувши, я обережно обробила подряпину й змочила його губи водою. Лише тоді його повіки затремтіли, й він повільно розплющив очі.

- Я… не зміг його захистити, - винувато прошепотів найманець, наче виправдовувався перед нами й перед самим собою.

- Його вбили? - різко втрутився Вір’єн, не уточнюючи кого саме. Його голос тремтів від напруги.

- Ні… - Дітор важко ковтнув, - захопили в полон. Має бути живим.

Я обережно витирала залишки засохлої крові з його чола, коли спитала:

- Розкажи все з самого початку. Що сталося?

Дітор втомлено зітхнув і заговорив, ніби з кожним словом витягував із себе спогади:

- Напад почався ще на самому початку. Чаклун вирішив похвалитися новими вміннями - мабуть, хотів показати, що не дарма витратив стільки сил на навчання. До меча він навіть не встиг дотягнутися. Але… переоцінив себе. Закляття вирвалося з-під контролю, і він знепритомнів просто посеред вулиці. Таргас підхопив його, кинувши все інше, й поніс геть із місця бою. Я побіг за ними, намагаючись прикривати спину. Та марно. Із-за рогу раптом з’явилися вершники. Вони налетіли на Таргаса, змусивши того впустити чаклуна просто на землю. Почалася нова бійка. Все сталося так швидко, що я не встиг і оком кліпнути, як один із пустельників зіскочив із коня, схопив Кріст’єра, перекинув через сідло - й лише відблиск копит миготів у далині. Ріда, - він ледве перевів подих, - вони точно знали, кого забирали. Можу поклястися будь-чим! Я кинувся навздогін. Біг, скільки було сил. Але… що я міг зробити пішки проти вершників? Попри все, я не зупинявся. І, здається, вони це помітили. Декілька вершників повернули назад. Один з них підкрався ззаду - швидко, майже безшумно - і вдарив так, що мене відкинуло на землю. Перед очима спалахнули іскри. Вони навіть не забрали мого меча… лише залишили лежати в пилюці, наче сміючись.