Інтерлюдія 8

Я ніколи в житті не плакала. Ні в дитинстві, коли інші діти падали й обдирали коліна, а я лиш стискала зуби. Ні в юності, коли втрачала найдорожче. Ні від радості, ні від горя - мої очі завжди залишалися сухими, холодними, мов камінь.

Та тепер, уперше, я відчула солоний смак власних сліз, що важкими краплями стікали по щоках. Він здався мені чужим, немов би належав не мені, а комусь іншому.

Що ж я накоїла?

Через мене частина материка відірвалася від світу й перетворилася на самотній острів, відділений від решти водною безоднею. Невисокі гори, які ще вчора були доступними кожному подорожньому, стали неприступними скелястими бастіонами. Родюча степ, де колись шуміло життя, тепер лежить мертвою пустелею, що ховає під піском висохлі річища та кістки колишніх мешканців.

Ті, хто дивом уцілів, тулиться у тісних тимчасових бараках, де стіни пропускають вітер, а дах тече від кожного дощу. Вони не дивляться мені в очі. Лише шепочуть прокляття за спиною, а деякі - кидають прямі, сповнені ненависті погляди. Я чую їхній шепіт, відчуваю їхній страх і гнів, немов стріли, що пронизують мене знову й знову.

Що відбувається зі мною?

Чому це все так болить? Чому мене, бездушну істоту, ранить їхнє відчайдушне страждання?

Навіть постійна присутність Рентьєра не заспокоює мене. Його тінь поруч мала б бути опорою, а перші обережні рухи в моєму лоні - дарувати надію. Але й вони вже не гріють моє серце.

Я відреклася від минулого, від усього, чим була. Спалила мости й закрила шляхи назад. Та нині бачу: і в майбутньому немає для мене місця. Я - вигнанка не лише серед людей чи демонів, я вигнанка у самому часі, у власній долі.