-31-

Дорога, що вела до Мірідану, пролягала крізь вузьке гірське ущелля - пастку, з якої важко вибратися живим. Скелі нависали з обох боків, немов кам’яні щелепи, готові зімкнутися будь-якої миті. Тут навіть недосвідчений розбійник міг би влаштувати засідку, від якої не врятуєшся.

Запас захисних амулетів танув на очах: передостанній комплект ми залишили ще поблизу замку Вітаріуса, а попереду чекало щонайменше два дні шляху. Два дні… ніби й небагато, та більш ніж досить, аби знову влізти в халепу. І постукати було ні по чому, щоб не накликати лиха.

Я лежала з заплющеними очима, та сон так і не приходив. Тривога, мов іржа, точила душу. Навіть те, що Дітор ніс варту, не додавало спокою - надто вже тихо було навколо. Не вогонь - червоні іскри від багаття лише танцювали перед повіками. Щось інше. Дивний, ледь чутний звук долинав із нутра гір, спершу схожий на подих землі, але з кожною миттю ставав виразнішим.

Бум. Бум. Бум.

Я здригнулася й різким рухом показала Дітору мовчати. Найманець миттєво вихопив меч, так, що той навіть не дзенькнув і завмер, напружено дослухаючись.

Барабани. Так могли бити лише бойові барабани. Їхній ритм набирав сили, мов серце невидимого звіра, що прокидається в темряві. Тепер і Дітор почув - його погляд метнувся в тіні ущелини. І раптом - тиша. Занадто раптова, щоб бути природною.

Із розколин скель, мов щурі з-під підлоги, почали виповзати десятки кобольдів. Їхні очі блищали вогнем, а зуби клацали від нетерплячки.

Я вихопила ніж і метнула під ноги їхньому ватажкові - сіро-зеленій потворі з обвислими вухами. Він спинився, але новий гуркіт барабанів штовхнув його вперед, ніби невидима рука. Та захист на щастя витримав.

- Ріда! Що відбувається?! - прокинувся чаклун.

- Кобольди, крек би їх забрав, із гір лізуть! - гаркнула я, щоб прокинулася решта. - Вір’єн, готуйся! Таргіс, перестань позіхати! Крістьєре, став найсильніший щит - до ранку не витримаємо!

Щойно Вір’єн із Таргісом піднялися, а чаклун почав шепотіти закляття, як почула крик:

- Оллі! Лягай!

Я миттєво впала, тягнучи за собою Кріст’єра, що перебував поруч. І вчасно - над головами просвистів град палаючих стріл. Повітря спалахнуло жаром.

Дітор теж лежав на землі, розгублено втупившись у мене: що далі?

Вір’єн, хоч і встиг вихопити лук, не знав, куди цілитись - вороги рухалися в тінях. З усіх боків чулося виття, брязкіт тятив і хрипкий регіт перевертнів. Їхня зграя обрушилася на кобольдів, і ті, не витримавши натиску, сховалися назад у свої нори, лишивши по собі відголос барабанного бою.

Я підвелася, вдивляючись у темряву, шукаючи ватажка цієї напівлюдської, напіввовчої орди.

- Оллі, хіба не мене шукаєш? - почувся знайомий голос.

Я обернулася. Переді мною стояв молодий перевертень, уже в людській подобі - з недбалим усміхом і блиском гострих ікол, що не зовсім сховалися під губами.

- Саме тебе, Орько. І що це все означає?

- Та все як завжди. Замовив у цвергів дещо, а кобольди вирішили, що угода несправедлива. От і накинулися - “повернути вкрадене”.

- То це каміння вони точать на вас?

- Саме так. Не на тебе ж. А ти куди прямуєш?

- У Мірідан.

- От і добре. Ми теж туди тримаємо шлях. Можемо скласти компанію.

Пропозиція була більш ніж доречною. Кобольди не питатимуть, хто винен, а хто ні. Я запевнила своїх, що не всі перевертні - кровожерливі потвори, і ми погодилися рушити разом. Швидко зібравши речі, рушили далі, довірившись їхнім звіриним інстинктам.

Ватажок зграї, Орька Чорний, завжди викликав у мене симпатію - чисту, людську. На відміну від Сангріса, він ніколи не переслідував мене сумнівними залицяннями. Веселий, гострий на язик, але водночас справжній лідер, Орька був душею своєї зграї.

Дорогою він розповідав, як уперше пробирався крізь ці гори, щоб замовити у цвергів прикраси, і вдруге - щоб забрати їх. Як кілька днів ховалися від переслідування в підземеллях, поки не знайшли вихід. І як доля знову звела його зі мною.

Цверги славилися своїми ювелірними шедеврами. Їхні вироби сяяли, немов зорі в камені, та й цінувалися високо. Та кобольди, жадібні до блиску, що нібито “охороняли” майстрів, насправді лише перетворили тих на рабів, заборонивши продавати свої роботи без дозволу.

***

Ми йшли, не зупиняючись, аж поки сонце не виповзло з-за гірських вершин. Ущелина поступово світлішала, і в холодному повітрі ще довго відлунювали останні удари барабанів. Та ось і вони стихли. Тіні кобольдів розтанули між скель, залишивши по собі тільки гнітючу тишу.

Орька нарешті оголосив привал. Перевертні, вправні та злагоджені, зібрали хмиз, розпалили багаття й повісили над ним казанки з кашею. За кілька хвилин ущелину наповнив приємний аромат диму, м’яса та пшона. Ми сіли півколом, і незабаром кожен тримав у руках дерев’яну миску. Навіть Вір’єн із Таргісом, котрі досі не відпускали свою зброю, неохоче відклали її убік - ложки перемогли.

- Ріда, - озвався чаклун, підсідаючи ближче до вогню, - коли я дізнався, що ти в добрих стосунках з ельфами, я щиро захопився. Коли побачив, що ти знайома з вампірами - ще більше. Але те, що ти водиш дружбу з перевертнями! Це вже занадто! - він театрально підвів очі до неба. - Ти ж казала, що тебе знають у різних колах, але щоб настільки?! Скажи чесно, хто ще в тебе в друзях? Водяники? Сукуби? Може, ще хтось із демонів? Ти просто попереджай заздалегідь - аби ми даремно не нервували.