-29-

Я сиділа під деревом і задоволено відпочивала - нарешті Кріст’єр давав перші успіхи. Чаклун щойно вдарив мене чистою магічною енергією - і я впала на землю від удару.

- Оце так! - захоплено видихнув він. - Ніколи б не подумав, що все настільки просто. І без довгих, важких для запам’ятовування заклять. Просто уявив - і готово.

- Головне, не перенапружуйся, - зауважила я, переводячи подих. - А то звалишся з ніг, і де ми чекатимемо, поки ти відновиш сили? У вампірів?

- А чому б і ні? - долинув голос позаду. Легкий дотик - і я різко підвелася на ноги.

Озирнувшись, я мало не зойкнула від несподіванки. За моєю спиною стояв молодий чоловік, гарний, мов із картини: волосся світле, сріблясте, шкіра бліда, мов мармур, очі - червоні, як розпечене вугілля, а з-під губ виглядали гострі ікла. Світло від вогнища підкреслювало риси його обличчя, роблячи погляд ще глибшим і холоднішим.

- Ні, дякую, - холодно відрізала я, голосом, сповненим відрази. - Ми й тут переживемо ніч просто неба. Це набагато корисніше, ніж сидіти в затхлому замку.

- Замок уже не затхлий, - розтягнув слова вампір. - Я зрозумів, що тоді ти була права, і привів його до належного стану. Навіть надіслав запрошення, але ти вже встигла змінити місце проживання.

- Запрошення?! - мало не вибухнула я. - Та я після твого “запрошення” ледь жива залишилася! Якби тоді мене не знайшов жрець, смерть від втрати крові була б гарантована!

- Від таких подряпин ти б не померла, - тихо заперечив він. - І нам обом це добре відомо. Ну що ж, завітаєш тепер до мене з перевіркою? Я навіть виділив для тебе кімнату. Обставив її так, як ти любиш: усі вікна виходять на схід.

Я відчула, як у грудях піднявся давній спротив.

- Я ж сказала: не палю бажання йти до тебе в гості.

- Даремно, - посміхнувся він. - Хотів подякувати тобі за допомогу. Навіть наказав перепелів зажарити. Під ягідним соусом.

- За яку ще допомогу? - не витримала я.

- Чутки ходять, що ти нещодавно мала справу з перевертнем. То ж дякую за його смерть. Чим менше їх, тим краще для нас.

- Якби я знала, що він дошкуляє саме тобі, - холодно всміхнулася я, - то не стала б його вбивати. А запропонувала б об’єднати зусилля й позбутися тебе.

Вампір зітхнув, глянувши на вогонь, де іскри танцювали в нічному повітрі.

- Ти не змінюєшся, - промовив він. - Все така ж колюча й не даєш себе вмовити, як і сто років тому. Ну що ж… Якщо не хочеш до мене в замок, лишусь біля вашого вогнища. Просто милуватимусь твоїм прекрасним обличчям.

Між нами зависла напруга, густий аромат хвойної смоли й тліючих дров розрізав мовчання. Я відчула пригодницьку лихість у грудях: він такий самовпевнений, а я - така ж небезпечна. Ніч обіцяла неспокій.

- На твоєму місці я б не робила цього, Сангріс, - попередила я, очі мої спалахнули небезпечним жовтуватим відблиском. - Бо раптом мені заманеться убити тебе? Ніч належить не лише вам.

- Але ви на моїй території, - відповів він спокійно. - А отже, сиджу там, де хочу. І заборонити мені цього ти не можеш.

- Ну й сиди, - відрубала я. - А ми тим часом вечеряти будемо.

Схопивши Кріст’єра за руку, я впевнено попрямувала до своїх супутників, які мовчки спостерігали за нашою перепалкою. Добре, що вони не поспішали втручатися - невідомо, чим узагалі завершиться ця ніч, а бійка зараз була б геть зайвою.

- Ти з ним знайома, Ріда! Нам загрожує небезпека? - запитав чаклун, коли ми відійшли від вампіра на безпечну відстань.

- Спостережливий ти наш, - відказала я, кидаючи короткий погляд у темряву, де ще виблискували червоні очі вампіра. - Так, знайомі. І, на жаль, небезпека присутня. Тож зайве не лізьте до нього - може, тоді лихо обійде стороною.

Ми підійшли до решти загону. Вогонь потріскував, освітлюючи стомлені обличчя найманців. Вір’єн, в таких ситуаціях завжди стриманий і холодний, обережно поклав долоню на руків’я срібний кинджал.

- Я так розумію, захисні артефакти та чари проти нього не діють? - уточнив він і непомітно сховав тонку зброю до рукава.

- Чари не діють, - підтвердила я, схвалюючи його обережність кивком, - проте діє багато чого іншого. В тебе є ще такі?

- Лише два, - відповів Вір’єн, - другий передав Таргісу. Сподіваюся, Дітору він не знадобиться.

- Ні, - похитала я головою. - Його меча вистачить.

Про особливість крові родича вирішила промовчати.

Я відчула, як напруга поступово зростає, і вирішила змінити тему:

- То що з вечерею? - запитала я, намагаючись повернути вогнищу бодай краплю спокою.

Полум’я відбивалося в очах моїх супутників. Повітря наповнилося запахом диму й смаженого м’яса. Та навіть цей затишок не міг заглушити відчуття, що вампір усе ще десь поруч - і уважно спостерігає.

***

Їсти, коли в спину впинається чийсь пильний погляд, було непросто. Поколупавши ложкою кашу, я зрештою відклала тарілку вбік.

- Несмачно? - тихо озвався вампір, раптово опинившись у мене за спиною. Його голос, м’який і водночас холодний, змусив шкіру злегка поїжачитися.