-28-

- Стій рівніше. Ноги розстав ширше. Випрями спину. І не напружуйся так - розслаб м’язи, інакше тільки нашкодиш собі. І перестань тремтіти вже, нарешті! - урвавши власне терпіння, я гаркнула Кріст’єру просто у вухо.

Чаклун здригнувся так, ніби його вжалили, й мало не підскочив на місці. Блондинчик стиснув кулаки, але слухняно виправив позу, намагаючись приховати, як важко йому тримати рівновагу.

Сила некроманта зростала. Не стрімко, не так, щоб це лякало, проте відчутно. Я спостерігала за ним уважно: у повітрі, довкола його фігури, ніби ворушилася тонка тінь, відлуння тієї сили, яку він учився приборкувати. Саме тому, скориставшись нагодою, що ми стали на нічліг серед руїн колишньої чергової фортеці, я вирішила потренувати його в медитації. Тут, серед мовчазного каміння і відгомону давніх битв, було не найкраще місце, щоб навчитися слухати себе і власну магію. Та вибору не було, не сидячи в сідлі цьому вчитися.

Таких руїн у цих краях - не злічити, адже саме тут точилися найкривавіші битви під час війни. Тож ми поставили на них якомога більше захисних плетінь і розбили табір. І саме тут я вирішила провести перший урок для чаклуна. Хоча, якщо чесно, учитель із мене був так собі.

- Дихай рівно, закрий очі. Прислухайся: як у тобі тече потік. Від маківки до п’ят і назад. Відчуй його - тоді навчишся чути підказки й знаходити правильні відповіді. Ну? Що знову не так?

- Я нічого не відчуваю, - зітхнув чаклун, розводячи руками. - У нас же різна магія. Як я можу відчути те, чого мені не дано від народження?

- Я й не пропоную тобі відчувати те, що відчуваю я, - пояснила я. - Ти повинен знайти власний потік і навчитися керувати ним за власним бажанням, а не спонтанно - коли тебе розбурхує злість чи загрожує небезпека. Холодна голова - твій союзник, гаряче серце - поганий порадник.

Ех, якби я сама завжди дотримувалася того, що раджу іншим…

- Але я справді стараюся, та все одно нічого не відчуваю!

- А як вас у школі навчали? Були ж хоча б якісь уроки з приборкання сили? - не витримала я.

- От так, щоб, як ти, вимагали відчути саму силу - ні, - знітився Кріст’єр. - Ми просто вчилися застосовувати заклинання, повторювали формули й рухи.

У мене все ж таки щелепа відвисла. Я чекала будь-якої відповіді - від невпевненого бурмотіння до самовпевнених вигадок, - але точно не цього.

Я зітхнула й заплющила очі, намагаючись заспокоїтися. Повільно, майже вголос, дорахувала до десяти.

- А що робити, коли не встигаєш дочитати заклинання? - запитала я, згадавши одне особливо кляте плетіння, яке розтягувалося на цілих десять хвилин. За цей час від мага може залишитися лише жменька попелу чи купка кісток.

- Використовуємо зброю, - спокійно відповів чаклун. - Тим паче, є багато створінь, на які магія взагалі не діє.

Звісно, у цьому він мав рацію. Але ж ми займалися зараз зовсім іншим - і я не збиралася так легко здаватися.

- Тоді підійдемо до цього творчо… - задумливо промовила я, нахилившись трохи ближче.

- А може, не треба? - втрутився у нашу розмову Вір’єн, який до того мовчав і спостерігав збоку. Його голос прозвучав із ноткою іронії, наче він уже знав, чим усе це може закінчитися.

- Для початку забудь усі заклинання, які знаєш, - я проігнорувала зауваження аристократа й продовжила. - Зараз вони тільки заважатимуть.

- Але ж як без них? - здивувався чаклун.

- А як ти бився з титанами? - запитала я.

- Я... я просто… ельфійський маг допомагав спрямовувати мої сили, - відповів він тихо, ніби соромився цього.

- Отже, тобі лишень треба згадати як це було, - пояснила я. - Стискай кулак і подумки тримай у ньому кулю енергії.

- І те, і інше водночас? – перепитав він.

- Саме так. Почали. Якою рукою зазвичай чаклуєш?

- Лівою. В правій зручніше тримати меч.

- Добре, хай буде ліва.

В таборі ніхто окрім нас двох не розмовляв тож не дивно, що Дітор, який весь цей час спостерігав, не витримав і встряв:

- А що буде, коли йому відрубають руку? - кинув він.

- А що буде, коли в когось не стане голови? - відрізала я, роздратовано.

Дітор промовчав - знав сам, що лізти куди не просять було поганою ідеєю. Тож він повернувся до вогнища, де Таргас смажив м’ясо на вертелі, і став розгортати вузлики з іншою провізією.

- Ну що, спробуємо? - звернулася я до Кріст’єра. - Уяви, що кидаєш у мене кулю стисненої енергії. Без слів - лише сила уяви.

- Спробую, - пообіцяв чаклун і відійшов на кілька кроків.

Він закрив очі й зосередився. Повітря ніби загусло: з його долонь повільно народжувалася куля світла. Коли вона вирвалася з його рук, її сила була такою, що вистачило б, аби вибити залізом укріплені дубові двері. На щастя, він цілиться не в мене, а в старий стовбур поруч - удар розірвав стовбур дерева, і Кріст’єра відкинуло назад.

- Живий? - запитала я, бо некромант не поспішав підніматися.

- Живий, - хрипко відповів він. - Зараз плями перед очима зникнуть - і продовжимо.