-27-

Два дні тому ми попрощалися з примхливою аристократкою та її супроводом. Про нічне “видовище” я Вір’єнa не питала, і він, сам не рвався до пояснень. Мовчання між нами було важчим за слова, та хай там як, я не хотіла ворушити болючі теми. Тим більше, що власна рука не давала спокою: рана ниючим вогнем пульсувала під бинтами, свербіла й нагадувала, якою небезпечною може бути ціна за одночасне використання трьох шкіл магії - шаманства, стихій та матеріалізації. На жаль, цілюще зілля Такієни не діяло.

Погода в ці дні була сонячною та теплою, проте на дорозі це мало що змінювало. Сніг розтанув і перетворив шляхи на справжню пастку: місиво чіплялося до копит і одягу, а наприкінці дня ми були заляпані брудом від маківки до п’ят. Та я не переймалася - у Баїрі я знала одного трактирника, а його сестра тримала лазні. Я була впевнена: для такої “поважної гості”, як я, він не пошкодує гарячої ванни, пахучих трав і навіть чистого рушника.

Але мрія про розкішне купання розсипалася на друзки. Попереду, там, де мав би височіти Баїр, у небо здіймалися стовпи густого чорного диму. Смердючий запах гару вже добирався до наших ніздрів, гіркий і задушливий.

- Ріда, краще обійдемо, - наполіг Вір’єн.

Усі були втомлені від дороги, і ніхто не прагнув втручатися у чужі справи без серйозної причини. Але для мене Баїр не був “чужим”.

- Ні, - відрубала я. — Ви їдьте об’їзною дорогою, а я зазирну в місто.

- Я ж не для цього тебе наймав, - нагадав чаклун.

- О, пригадав нарешті! А я вже думала, ти забув, дивлячись, як часто сунеш свого носа, куди не слід, - відрізала я з іронією. - Дітор, візьми мої речі. Вони будуть тільки заважати.

- Давай, - кивнув найманець, приймаючи поклажу. Він і сам хотів би поїхати зі мною, але чудово розумів: залишити колдуна на Вір’єнa з Таргасом було б нерозважно. - Але нащо туди йти? Ми й так запізнюємося.

- От тому туди й йду. Раптом Сіра з Оріде встигли до нападу на місто. І вони там. Тож зустрінемося на протилежному боці, - кинула я на прощання й пришпорила Ебона.

Мій кінь рвонув уперед, і ми рушили назустріч стовпам диму, туди, де, можливо, вже не залишилося ані мого знайомого трактирника, ані його сестериних лазень… лише попіл, крики та тіні.

***

Брами міста стояли на місці, гостинно розчинені перед приїжджими. Але вартових не було. Точніше, живих. Вартові лежали поряд, горлянки перегризені, обличчя застигли в останньому, судомному крику. Холодок пробіг по моїй спині: що за новини такі?

Я обережно зістрибнула з Ебона, ступаючи повільно, щоб не привернути увагу того, хто міг причаїтися неподалік. Нахилилася над тілами - вони ще теплі. От халепа… З яких це пір перевертні чи упирі виходять серед білого дня? Чи то взагалі не вони? Хм. Стоп. Онде, у тіні стіни, стоїть і скалиться на мене чудовисько, немов зловтішається.

Немирець не став вагатися, оцінюючи свої шанси. З огидним риком, пускаючи криваві клубки слини, він рвонув просто на мене.

- Ха-а-а-гр-р-р! - гаркнула я у відповідь, більше для того, щоб розбудити у власній крові азарт бою, ніж для того, аби залякати ворога.

Дурий, безмозкий немирець… Одного точного руху мечем вистачило, аби відтяти голову. Тіло, ще тремтячи, впало до моїх ніг.

Я нахилилася, роздивляючись падло. Фу, яка гидота! Помилилася - це не був ані вовкодлак, ані упир. Швидше нагадувало тигрведа, та тільки недорозвинутого, неначе вирощеного похапцем. Постривай… тигрів справді простіше привезти сюди, ніж у північні краї. Отже, хтось тут добре попрацював.

Шкода я не володіла звіриним нюхом, так би знайшла звідки вилізла ця тварюка. Тож було вирішено просто прогулятися містом.

Нижня частина виявилася мертвою. Декілька наполовину задохлих тигрведів траплялися на дорозі, та їх я навіть не рахувала. Але за другими брамами ще точилася боротьба за життя. З десяток виснажених вартових, а навколо - гори трупів: людей, чудовиськ, навіть уламки стін були забризкані кров’ю.

- Гей! - окликнула я одного з чоловіків. - Допомога потрібна?

- Уже ні. Останніх добиваємо, — відповів він, витираючи меч об поділ куртки. Голос його тремтів від втоми. - От кілька годин тому було гаряче… тоді справді несила було втримати.

- Зрозуміло… А звідки ж у вас такі дивні гості?

- Із-під землі, - буркнув він роздратовано.

- Подробиці? Понад місяць тому на Лаор напали повноцінні химери. Хотілося б знайти гніздо, де їх вирощують.

- Які тут подробиці! Бартій, ззаду! - крикнув він одному зі своїх.

Я не стала чекати, поки той розвернеться. Вихопила ніж і одним замахом звалила тварюку.

- Влучно, - похвалив мене вартовий.

- Що знаєш - розповідай, - перевела розмову в потрібне русло.

- Вони лізли з двох боків майже одночасно, - заговорив він швидко, ніби боявся замовкнути. - Спершу в нижньому місті, а потім у верхньому. Нижній знищений майже весь - хто там буде боронити бідняків? А у верхньому людям пощастило більше. Тварюк заганяли зграями в будинки, двері замикали й підпалювали.

- Це хто ж до такого додумався? - я перевела погляд на вулиці. Вогонь уже розгорався з такою швидкістю, що невдовзі мав охопити ще й середнє місто, а там - і все довкола.