Інтерлюдія 7

…Останні захисники цього світу. Жалюгідна тисяча воїнів, у складі якої були ельфи з їхньою віковою мудрістю, вампіри - холодні та безсмертні, кентаври - горді й незламні, перевертні - дикі й непередбачувані, гноми - міцні, мов камінь, мінотаври - живі втілення сили, і, звичайно ж, люди - найслабші тілом, але найсильніші духом. Всі вони стояли пліч-о-пліч проти багатотисячної орди демонів нижчого класу, перемішаної з новим, небаченим досі видом немерців.

Ці безумні створіння, народжені темрявою, вселяли жах навіть у серця найбільш відважних. Вони не знали болю, жалю чи вагань - лише інстинкти й невгамовна жага вбивати. Вони кидалися вперед, роздираючи все на своєму шляху, наче сама смерть спрямовувала їхні кроки.

І чим я відрізняюся від них? Чим відрізнялася колись?

Попри нашу мізерну чисельність, ми перемагали. Те, що відбувалося навколо, скидалося на диво - диво, насиченим кров’ю й відчайдушністю. Земля здригалася від ударів, небо палало вогнем, а наші ряди трималися, немов остання стіна перед безоднею.

Мої власні сили більше не тиснули на мене, не душили, як раніше. І я знала чому. У моєму лоні зароджувалося нове життя. Ця думка перевертала моє єство. Відрікшись від старої себе, я навчилася дивитися на світ по-іншому. Я боялася зашкодити ще ненародженій дитині, і тому з подвоєною увагою прислухалася до потоків магічної енергії всередині. Кожен рух, кожне плетиво закляття я робила обережніше, ніж будь-коли.

Я, нарешті, зможу здійснити своє бажання.

Залишки ворожої орди кинулися тікати до рятівних воріт, але на їхньому шляху стояла я. У всій величі Стародавнього Демона, найшанованішого серед нашого роду. Моє тіло було оповите сяйвом первісної сили, а очі палали, мов розпечене вугілля. Гори попелу - ось що залишалося від ворога. І навіть дощ, що рясно лив із небес, не змивав їхніх слідів, а лише перетворював попіл на каламутні ріки багнюки.

Ворота були зачинені. Ніколи більше ніхто не зможе пройти крізь них. Це було бальзамом на рану, ковтком полегшення серед загальної руїни. Але разом із тим душу краяла інша думка: той, хто розпочав цю війну, так і не був знайдений.

А втім, це вже не мало значення. Важливішим було інше: Старий світ зруйнований майже до самого підґрунтя. Його велич більше не воскресити. Принаймні - не моїми силами. Не моїми…