-26-

Я прокинулася значно раніше за чергування - від жалючого відчуття небезпеки, що просочилося крізь сон. Хлот уже стояв на ногах і повернувся спиною до табору - саме час його вартування. Гном міцно стискав у руках важку сокиру й напружено вдивлявся в темряву, де виринали й горіли очі вовкведів. Я безшумно підвелася з лежака і підійшла до них.

- Давно вони так кружляють? - тихо запитала я.

- Хвилин десять, - відповів Хлот. - Чому не нападають? Чого чекають?

- Навколо табору стоїть захист, вони не можуть його перейти.

- То я й думаю, чого тут так смердить лопоухістю, - пробурмотів гном.

- Ким би не смерділо - головне, що діє. Лише довго так не просидимо: може прийти підкріплення у вигляді, точніше - морд, тигрведів.

- Сам із тим лайном не стикався, але чутками насичений по саме горло, - додав Хлот. Здавалося, його пальці ще міцніше вп’ялися в держак сокири, наче він боявся відпустити її бодай на мить. Його щелепи стиснулися, погляд потемнів, і на мить він був схожий на звіра, що приготувався до стрибка.

- Треба будити решту, поки їх мало, і тікати звідси якомога далі, - вирішила я.

- Ти впевнена, що ми зможемо відірватись від них? - спитав бородач.

- Ні. Ми їх просто порубаємо на салат, а потім підемо, - прошипіла я, бо тупість гнома вже дратувала. Після цього рушила будити своїх.

Гном проводжав мене невдоволеним поглядом - ніби кажучи: “Ну-ну, я подивлюсь на цю виставу, повеселюся перед смертю”. Пан Хлот, влаштую вам сюрприз - смерть у мої плани поки що не входить.

- Ріда, чому, коли ти мене будиш, це мене не надто тішить? - бурчав Вір’єн, підходячи.

- А глянь-но, амулети справно працюють, - оцінивши роботу ельфійських ремісників позіхнув чаклун.

- Я так розумію, ваш Кіррі ніколи не тримав у руках нічого не безпечнішого за голку з п’яльцями? - звернулася я до Растана.

- Я візьму на себе її безпеку, - запевнив Макр’єн.

- Добре. Кріст’єр ти готовий чаклувати? Я знімаю захист.

Чаклун кивнув головою та створив перше заклинання.

Химери, як тільки захист впав, накинулися на нас. Хлот вправно володів сокирою: попри свої габарити перша тварина впала від його удару. Дітор прикривав мою спину, Таргас - Вір’єна. Чаклуну ж схоже, сутичка з перевертнями додала самовпевненості. Він, відійшовши від нашої опіки, магічними кулями збивав з ніг химер. На мить захотілося посадити його на ланцюг, аби він не ліз під смерть раніше часу. Тьху на нього, щоб не наврочити.

На радощах чи невдачі - як хто дивиться, - сьогодні вовкведів було менше, ніж під Бригіном. Відсутність тигрведів дуже нам полегшила завдання, а ще — нас було на дві бойові одиниці більше. Растан, хоч мав поважний вік, намагався не відставати; махати мечем старцю було важко, тож він добивав химер, що вже були поранені.

- Ото гидота, - бурчав Хлот, добиваючи останнього вовкведа, і, коли розправився, зло запитав: - Та чого ви втихомирились? Хто речі збирати буде? Я, чи хто?

- Речі вже зібрані, чекаємо на тебе, - відповів у тон Растан і вправно вскочив у сідло.

Ми мчали на максимально можливій швидкості, яку дозволяла темрява. Мій внутрішній голос підказував: це ще не останні гості сьогодні. Кінцевою метою нашого ривка мали стати руїни - колись сторожова вежа. Погане укриття від холоду, зате підходило - від магічних тварюк та немерців.

***

Світанок застав нас у сідлах, і перші промені сонця окрасили стіни руїн у криваво-червоні відблиски.

- Перечекаємо тут, - сказала я, зістрибнувши з Ебона.

- Погана ідея, - пробурчав гном.

- Згоден, - додав Кріст’єр. - Якщо мені пам’ять не зраджує, це залишки Башти Сотні Душ.

- Пам’ять не зраджує, - підтвердила я й повела Ебона до центру руїн. - Усі швидко всередину, бо до нас уже поспішають гості. Чаклун, станеш поряд з Ебоном і ані кроку від нього не відходь. Якщо стане небезпечно - злазиш із гордості та залазиш на нього.

- Чого?!! - здивовано глянув він спершу на мене, а потім на Вір’єна.

- Не сперечайся, - спокійно втрутився аристократ. - Ти нас найняв як охоронців, тож, будь ласка: не лізь поперед усіх і не заважай. Чаклуй за нашими спинами.

- Вони наближаються, - перервав суперечку Макр’єн.

- Добре. Луки на поготів, - скомандував голова нашого загону й дістав власний.

- Сіра, зрадниця, - пробурчав Таргас. - Зараз би її вміння влучно стріляти нам знадобилося.

- Не час жалітися, - відповіла я, хоча й погоджувалася з ним. Сіра дійсно найкраще з нас володіла луком та стрілами. - За межу вежі не виходити. Хто ризикне - сам винен, рятувати не стану. У стіни закладена та сама магія, що й в ельфійських амулетах: ослаблена часом, але, гадаю, вистачить, щоб ці тварюки не підібралися впритул.

Раптово, навіть для мене, поряд пролунав тихий шиплячий голос:

- Гос-с-с-с-ті… Не кликані-і-і-і.

- П-п-привид! - заверещала Кіррі.