Інтерлюдія 6

- Я цього не хотів, - виправдовувався Рент’єр. Його голос звучав глухо, наче він говорив не співрозмовнику, а самому собі, намагаючись відбитися від власної провини.

- А чого ж ти хотів? - раптом долинув до мене чужий, різкий голос, повний гіркоти й звинувачення.

Я вже прямувала до залу, але завмерла на півдорозі, бо слова, що пролунали далі, скували мене сильніше за будь-які окови.

- Я хотів лише захистити свій світ, - Рент’єр, здавалось, говорив з відчаєм, шукаючи розуміння, але його слова звучали жалюгідно у тиші, що повисла між ним і опонентом.

- Захистив, кажеш? О, так, захистив... Нічого й додати. Спробуй-но ти пояснити це тим, хто залишився під руїнами міста, на місці якого тепер чорніє вирва, - у голосі незнайомця бриніло щось більше, ніж злість. Там було розпачливе безсилля, біль за тих, кого вже не повернути.

Повисла гнітюча тиша, важка наче брила.

- Вона не винна! - обірвав напружену паузу ще один голос. Цей був спокійніший, примирливий, немов промінь світла серед бурі. - Вона робить усе, що в її силах.

- Усе, що в її силах?.. - гірко перепитав перший. - Та краще б вона навчилася стримувати ці сили! Тоді, можливо, й не довелося б ховати тих, кого вона “захистила”.

Я стояла, не зрушуючи з місця. Серце калатало, немов хотіло вирватися з грудей, а пальці самі собою стиснулися в кулаки. Підслуховувати - річ негідна. Але іноді, дуже іноді, це може стати неоціненно корисним. Бо саме у таких чужих словах відкривається правда, яку ніколи не скажуть прямо в обличчя.