-25-

Як же болить усе тіло… Відчуття таке, ніби не одна підвода мене переїхала, а цілий обоз, завантажений понад міру. І кожен кінь, що тягнув його, спеціально постарався - наступив на мене всіма копитами й витанцював дикий, безжальний танок. Кожен суглоб, кожен м’яз волає від болю. Навіть дихати важко, ніби грудну клітку стискають залізними обручами.

Ось воно - тримати в собі власну силу. Довго не приймати свою сутність - і платити за це сторицею. Але зараз важливіше інше: треба якнайшвидше розібратися в обстановці, поки не сталося чогось гіршого, невиправного.

Отже, по порядку - після того, як я втратила свідомість на вулиці.

Я жива. Це вже диво. І, судячи з того, як болить тіло, усі кінцівки на місці. Пальці рухаються, руки відгукуються, ноги також. Принаймні нічого не відірвано. Це радує й означає одне: схоже, ніхто не помітив моєї другої бойової іпостасі і не вирішив позбутися “демона” назавжди.

Далі. Я лежу на чомусь м’якому… на ліжку? Добре, що не на вівтарі - деякі крайнощі люблять або спалити, або влаштувати культ.

І ще одне - мене сушить. Хочеться пити так, що язик прилипає до піднебіння. Але сил немає навіть очі розплющити, не те що піднятися. Втім спрага сильніша за біль і втому. Я спробувала підвестися - і відразу знову гепнулася, немов зламана лялька.

- Не вставай, - пролунало поряд. Голос я впізнала одразу - Таргас. Очі так і не відкрила, та й не потрібно було.

- Пити хочу, - прошепотіла я; голос ледве розтанув у повітрі, бо гучніше говорити бракувало сил.

- Зараз, - відповів він, і до моїх потрісканих губ торкнулася чаша. Чоловік обережно підтримував мою голову, щоб я не захлинулася. Вода… свіжа, чиста, без домішок і без отрути. Добрий знак.

- Що з жителями? - запитала я, коли спрага трохи вгамувалася і в горлі з’явився голос.

- Багато вижило. Але є ті, кого встигли вкусити. Їм, на жаль, вдалося втекти. Ти відпочивай, а я покличу решту, - відповів він і швидко вийшов. Двері грюкнули.

Я ж зібрала рештки сил, намагаючись розплющити очі. Вдалося - світ засліпив, але хоч щось видно. А от встати поки не можу; тіло підводить, і я гучно гепаюся на підлогу. Знов.

- Е-е, подруго, так не піде, - буркнула я собі під ніс. - Треба встати, знайти меч, покликати Ебона та їхати звідси, поки чергова халепа не почалася.

Двері розчахнулися, і на порозі з’явився Вір’єн.

- І що це тут за самоуправство? - запитав аристократ, заходячи. - Тобі наказано було лежати й не рухатися.

- Ага. Час лише витрачати, - відповіла я, збираючись силами.

- Тобі треба відпочити. Тим паче - ніч на дворі.

- Скільки я була непритомна? - з надією запитала я.

- Добу, - він знизав плечима. - Навіть Кріст’єр прийшов до тями раніше. Він цього разу залишився при свідомості, тільки зелений, ніби жаба: постійно нудить і ледь тримається на ногах.

Що ж - схоже, поступово чаклун звикає до своєї сили. А мені… Мені б краще ніколи.

***

Щоб остаточно прийти до тями, мені знадобилося лише кілька годин. Тіло, наче розбите вщент, поволі знову починало слухатися. Кожен рух давався важко, але з кожною хвилиною я відчувала, як біль відступає, залишаючи по собі лише втому.

Коли ж перші промені сонця торкнулися обрію, ми вже прийняли рішення рушати далі. Селище лишалося позаду. Попереду ж на нас чекала дорога, небезпечна й непевна, але саме вона була єдиним шляхом уперед.

Добра погода протрималася недовго. Небо раптово затягнуло важкими хмарами, і день, здавалося, вмить потьмарився. Холодний вітер виривався з-під чорних небес і зривав на землю крижані краплі дощу, що били в обличчя, наче гострі уламки льоду. Коні під нами неспокійно заіржали, тремтячи від холоду й страху.

Мить потому грім розпанахав небосхил, і відлуння його гуркоту котилося полями, змішуючись із виттям вітру. Ми встигли добігти до придорожнього трактиру й заховатися під його широким навісом рівно в ту мить, коли небеса не витримали - і з них хлинуло. Це був уже не дощ, а справжній водоспад: суцільна, непроглядна стіна води накрила дорогу й лани навколо, стираючи всі контури, лишаючи лише гул стихії та холодне тремтіння у кістках.

До нас прудко підбіг хлопчина років дванадцяти чи тринадцяти, з завеликими для його голови вухами, що стирчали з-під рудого чуба. Він сміливо взяв коней під вуздечку і повів до конюшні, кидаючи на нас швидкі, але повні цікавості погляди. А ми гуртом зайшли всередину трактиру. Я ж на мить затрималася під навісом - достатньо довго, щоб помітити надокучливі чари, що в’язалися до нас разом із дощем.

Усередині пахло свіжоспеченим хлібом і смаженим м’ясом. Дим від каміну клубочився під балками, а дерев’яні столи були вкриті слідами часу - подряпини, плями від вина, зарубки від кинджалів. Ми обрали один із вільних столиків у затінку біля стіни й сіли, очікуючи на господаря закладу. І довго чекати не довелося.

До нас вийшла трактирниця - жінка років тридцяти з живим, дзвінким голосом і гострим поглядом, який одразу окинув нас із голови до п’ят. Вона поставила руки в боки й запитала:

- Чого панове бажають?

- Усього, що свіже й гаряче, і побільше, - відразу озвався чаклун. - Вина. І кімнат. А ще, якщо можна, гарячу вану.