Інтерлюдія 5

Ріки східних гір були пофарбовані не від червоної глини, якою здавна були повні їхні береги, а від крові. Вода несла її безкінечними потоками, змішуючи запах металу з гірським вітром. Світ довкола перетворився на кривавий кошмар, у якому не залишалося місця для милосердя.

Моя жага крові остаточно взяла гору над розумом. Я била і рвала, нищіла і вбивала - усіх, без розбору. Людей, нелюдів, воїнів, беззбройних... не мало значення. Удар за ударом, тіло за тілом - і вже важко було відрізнити, хто ворог, а хто випадкова жертва. Я була не захисником, а різником, приреченим зливати у землю життя тих, кого мала би берегти.

І лише тоді, коли серце моє майже втратило будь-яке відчуття, я почула його голос…

- Пробач мене, - тихо, але невідворотно, наче дзвін у тумані. - З мене вийшов поганий захисник. Ви кликали не мене, і на мене не покладали своїх надій. Я не та, на кого чекали… і не виправдаю ваших сподівань, як би не намагалася.

Ці слова розсікли моє божевілля глибше, ніж будь-який меч. Сила, що не належала мені від народження, гнітила зсередини, вимагаючи все нових і нових жертв. Вона тиснула на серце, ламала кістки, палала в жилах полум’ям невтамованої жорстокості. Відмовитися від неї я не могла - але й приборкати її не мала влади. Це була моя кара. Прокляття за всі гріхи минулого життя, за помилки, що здавалося, ніколи не знайдуть прощення.

Але його голос не стихав. Він торкався мене, наче ніжний подих ранкового вітру, що розсіює туман. Його руки - загрубілі від меча, але дивом м’які - торкнулися мене, заспокоюючи розлюченого звіра, що вирував у моїй крові. І я здалася.

З радістю, із невимовним полегшенням я дозволила собі заснути в його обіймах. Таких рідних. Таких надійних. Я відчувала, що вперше за довгі роки темряви мені не потрібно боротися самій.

І зрозуміла - я більше не хочу бути тим, ким була усе своє життя.