-24-

Дякуючи допомозі дріад, ми вийшли з лісу значно раніше, ніж розраховували, проте відстань між нами та зрадницею не зменшилася. Здавалося, їй теж хтось допомагав. Або щось. І я не виключала жодного варіанта. На прощання Амадрія, королева дріад, попередила: у їхніх володіннях є стежки, що не підвладні навіть їм.

Втім, від однієї з вартових я дізналася ще дещо важливе: крізь землі дріад не проходив хлопець на ім’я Раміс. Але й за ним трохи простежили: перетнувши пагорби, він рушив до Триграду самостійно. Вже щось.

Чергові неприємності чекали одразу ж, щойно ми остаточно залишили Вічний Ліс і звернули на схід. Дорога вела нас крізь розлогі поля, де вітер ганяв суху траву, аж поки не вивела до невеличкого поселення. Спершу ми зраділи: буде змога купити харчів, відпочити, може навіть почути новини. Та доля розпорядилася інакше.

Село виявилося мертвим. Ні людей, ні худоби, навіть собачого гавкоту. Лише гнітюча тиша й застиглий у повітрі запах крові. Підсохлі червоні плями тяглися дверима хатин, парканами, навіть посеред дороги. Але тіл не було - жодного. Наче хтось стер усе життя з цього місця разом із його мешканцями.

- Що тут трапилося?.. - розгублено прошепотів Дітор, озираючись на всі боки.

- Або вампіри, або гулі. Або й разом, - сухо підсумував Кріст’єр.

- Із чого ти так вирішив? - запитав Вір’єн.

- Якби це були орки чи пустельники, лишилися б трупи, - пояснив чаклун. - А тут навіть душ я не відчуваю. Зазвичай розгнівані передчасною смертю вони залишають слід у повітрі. Але тут - порожнеча. Ріда підтвердить.

- А? Так, - розгублено погодилася я. - Жодної “свіжої” душі.

- Треба обшукати всі хати, комори, горища й льохи, - дав команду Вір’єн. - Можливо хтось вижив. Але пам’ятайте: якщо знайдете когось, не поспішайте кидатися на допомогу. Це може бути пастка. Як зі шамраком. І до заходу сонця ми маємо бути якнайдалі звідси.

Мої супутники розійшлися, а я зайшла до найближчої хати. Двері зірвані з петель, стіни подряпані, вкриті засохлими кривавими смугами. Я провела пальцями по бурій плямі, а тоді несвідомо торкнулася її язиком.

Насправді я збрехала, коли сказала, що нічого не відчуваю. Не хотілося сіяти ще більший страх. Я відчувала…

…Молода жінка. Її серце розриває жах, коли гострі ікла впиваються в горло. Вона намагається вирватися, біжить, спотикається, ховається в домі - марно. Ніч, місяць пробивається крізь рвані хмари. Село у вогні. Вовкодлаки шматують усе живе. А недалеко від них стоїть він - людина з хижою посмішкою, ікла блищать у світлі полум’я. Справжній, істинний перевертень. Той, хто володіє і людською, і звіриною сутністю. Його “діти” - сліпо слухняні, виконують кожен наказ…

Я різко обірвала видіння, хапаючи повітря. Кров і смерть мене давно не лякали, але ця картина різанини мирних мешканців обпекла серце. Колись, у далекому минулому, я, можливо, й насолодилася б таким видовищем. Але тепер - ні.

Коли ж я втратила свою холодну байдужість? Чи то Забуття лишило в мені відбиток, чи чиясь інша рука непомітно змінила мене?..

Ми повинні йти. Негайно. Інакше нас затягне в справи перевертнів.

- Ріда, - гукнув Кріст’єр, коли я вийшла назовні. - Таргас когось знайшов. Ходімо, подивимося?

- Авжеж, - кивнула я.

У підвалі однієї з хат чулося тихе схлипування. Я обережно спустилася вниз, у руках стискаючи тонкий срібний ніж.

- Хто тут? - тихо покликала я. - Якщо ти людина, виходь.

Плач зупинився.

- Я не вийду, - пролунав тремтячий дитячий голос. - Мамка наказала тут чекати, поки вона не прийде.

- Мамка зараз не зможе прийти, - збрехала я, простягаючи руку. - Вона попросила мене подбати про тебе. Злі звірі вже пішли, ховатись більше нема сенсу.

Хлопчик нерішуче виліз зі схованки і, вчепившись за мою шию, розридався ще голосніше.

- Тихо, тихо, все добре… - шепотіла я, підіймаючись вгору слизькими сходами.

На світлі дня ми роздивилися дитину: брудне обличчя в сльозових потьоках, скуйовджене волосся, подерта сорочка. Я поставила його на землю й міцно взяла за руку. Різким рухом зробила невеликий надріз на шкірі.

- Ріда, ти що робиш?! - вигукнув обурений Дітор.

Я не відповіла. Лизнула кілька крапель крові з леза, заплющила очі. Не варто було лякати малого.

- Чистий. Людина, - сказала я нарешті. - Зараз знайду тобі теплий одяг.

Я увійшла до його хати, де колись жила сім’я. Снігу в цих краях не було, та холод ночей пробирав до кісток. Без верхнього одягу дитині не вижити. Повернувшись, я принесла оберемок речей і почала його одягати.

- Як тебе звати? - запитала я, аби відволікти.

- Нардан, - відповів він, простягаючи руки.

- І скільки ж тобі років?

Хлопчик показав шість пальців.

- Тітко, а ти… вампір?

- Ні.

- А чому пила мою кров?

- Кров зберігає інформацію про свого власника, - пояснила я. - Ну що, готовий їхати?