-23-

Ми вже три дні як залишили ельфійські землі, і два як наш шлях пролягав на південь, повз ще один дріадський ліс. Час від часу до наших вух долітав дзвінкий дівочий сміх, та самих німф ми так і не бачили. А шкода. Мені б хотілося з ними поспілкуватися й розпитати, чи не проходив повз них хтось іще.

Нагода випала раптово.

Після ситної вечері ми розташувалися біля нічного вогнища, готуючись до сну. Вогонь потріскував, кидаючи на стовбури дерев золотаві відблиски, а ми нарешті могли дозволити собі трохи відпочинку. І тут крізь тишу раптом пролунали дзвінкий, мелодійний сміх та дівочі голоси. Їхній регіт линув то з одного боку, то з іншого, наче сам ліс підхоплював і множив відлуння.

- Може, досить ховатися! - голосно промовила я, поки чоловіча частина компанії не зробила якусь дурницю.

- А ми не ховаємось. А ми не ховаємось, - пролунало у відповідь відразу з кількох боків.

- Тоді виходьте зі свого укриття, - кинула я. - Переконайтеся, що ми для вогнища беремо лише сухі гілки.

- А ми не самі. А ми не самі, - відлунало в темряві.

- А з ким? - втрутився Кріст’єр, пильно вдивляючись у темряву між деревами.

І саме тоді з-за стовбурів вийшов цілий натовп: лісові німфи у вінках із живих квітів та фавни з флейтами й бурдюками вина.

“Ну, почалося, - майнула думка, - тільки їхніх шалених ігор нам ще бракувало. Безсонна ніч гарантована”.

Адже всім відомо, як полюбляють веселитися фавни. Разом із німфами вони можуть годинами блукати нічним лісом, співаючи, танцюючи та примушуючи заблукалих подорожніх приєднуватися до їхніх ігор. І тепер уся ця розпалена юрба закружляла навколо нашого вогнища під ритмічний спів флейт, піднімаючи вгору іскри, немов зорі. У руках майже кожного фавна виднівся бурдюк із вином, запах якого швидко наповнив повітря.

Не встигла я й оком кліпнути, як одна з дріад вихопила за руку Дітора, котрий витріщився на її напівоголені ноги, й потягла його в коло. За її прикладом інші підхопили Таргаса та Кріст’єра, змушуючи їх підтанцьовувати під ритм музики. Вір’єн на диво тримався - можливо, лише тому, що сидів поруч зі мною й якимось дивом стримувала його від спокуси.

- Ох, завтра в когось голова тріщатиме, - пробурмотіла я до нього. - Не гірше, ніж після Бригінської гульні. Їхнє вино хоч і легке на смак, та все ж підступно п’янке. До того ж ліс не зовсім безпечний. Невідомо, звідки гобліни потрапили до Орвендора. Може, так само й химери знайдуть шлях.

- То треба це зупинити, - похмуро мовив він.

- Ти головний, ти й зупиняй, - скривила я посмішку.

- Щось мені підказує, що в мене нічого не вийде, - відказав він, кидаючи скоса погляд на танцюючу юрбу.

- Тут ти правий. Але заспокойся. Сьогоднішня ніч особлива. Жоден немирець не перетне чарівний кордон німфів.

- То нащо лякала небезпекою?

- Бо вона нікуди не дінеться, - холодно відрізала я. - Просто залишиться за кордоном. Вранці весь цей п’янючий натовп розійдеться, а ми залишимося. Тож і сам не пий, і слідкуй, щоб інші не зловживали.

- І коли це ти взяла на себе роль головної в нашому загоні? - іронічно примружився він.

- Із задоволенням повертаю її тобі, - кинула я, навіть не обернувшись.

Вір’єн не став продовжувати суперечку, а я не наполягала. Ми ще хвилин із десять сиділи мовчки, слухаючи, як німфи дзвінко сміються, а флейти фавнів витягують із ночі шалену мелодію. І вже коли здавалося, що розмовляти більше нема про що, аристократ раптом знову заговорив:

- Хто ти насправді?

Я боялася цього питання. Уникала його весь шлях, щоразу вправно відводячи розмову убік. Та дедалі важче було ховатися за напівправдою. І схоже, час вичерпано: доведеться дати бодай якесь пояснення. Бо інакше мене справді можуть раптово здати інквізиції.

- Ким би я не була колись, тепер я цим більше не є, - відповіла я після паузи. - Я трохи володію шаманською магією й уклала договір із кількома духами. Не більше, але й не менше. Вам нема чого хвилюватися. Я не перетворюся на чудовисько, яке з’їсть вас серед ночі.

- Якщо це правда, то чому Дітор так на тебе схожий? - не вгамовувався Вір’єн. - Я його запитував: у нього немає ні братів, ні сестер, жодних родичів. То що?

Я важко зітхнула, скрипнула зубами й втупилася у вогонь, наче там могла знайти відповідь або хоча б відстрочку. Але полум’я, як і завжди, лише тріпотіло, не даючи жодної поради.

- Це важко пояснити, - нарешті сказала я. - Мабуть, Дітор помилився. Десь у нас таки був один спільний пращур, на якого ми обидва так схожі…

- У вас кров іншого кольору, - перебив він. - У тебе вона темна, наче стигла вишня, а в Дітора трохи світліша, проте все одно - не червона.

Аргумент звучав надто переконливо.

- Отож, знову все впирається в того самого пращура, - гірко мовила я. - Він міг бути ким завгодно…

У цю мить за моєю спиною різко хруснула гілка. Я миттєво здригнулася, а рука сама потяглася до зброї.

Нарешті допомога прийшла - щоправда, не звідти, звідки я сподівалася, й аж ніяк не в тій формі. Та розмову довелось завершити. Принаймні на сьогодні.