Інтерлюдія 4

Молода трава ніжно лоскоче босі ступні, від чого я мимоволі посміхаюся. Я розляглася на м’якому зеленому килимі й ліниво споглядаю, як у небі повільно пливуть білі хмаринки-баранці, ніби й самі не квапляться десь поспішати. Голова зручно вмостилася на твоїх грудях, що рівномірно здіймаються й опускаються у ритмі спокійного сну. Ти відпочиваєш так мирно, ніби забув про всі турботи цього світу.

Не стримавшись, я вириваю тоненьку стеблину трави й легко торкаюся нею до твоєї шкіри. Ти ворушишся, але навіть очей не відкриваєш - лише ліниво відмахуєшся рукою, наче від настирливої мухи. Такий стомлений, виснажений після всіх наших битв і втеч… У ту мить у мене зникає всяке бажання жартома тебе будити.

Ворог, здавалося, відступив, та я знала - це лише перепочинок перед новою бурею. Він теж набирався сил, аби вдарити знову, і нам доля подарувала лише крихітний проміжок спокою.

Я підіймаю погляд до небес і помічаю сокола, що вільно літає у блакиті. Його крила розтинають повітря з такою легкістю, наче він сам - частина вітру. Птах різко змінює траєкторію та стрімко наближається до нас, несучи нове послання. Серце стискається - добрих вістей від нього не варто чекати.

Щоб не потривожити твій сон, я з усією обережністю підводжуся, і простягаю руку до сокола. Пальці торкаються до перев’язаного шкіряного тубуса. Ледь розгорнувши послання, я відчуваю холодок уздовж спини: ворог уже зібрався з новими силами й знову з’явився на горизонті. Занадто швидко… ми так швидко не відновимося. Якби ж то вдалося знайти ті ворота, крізь які вони прориваються в наш світ - тоді, можливо, у нас з’явився б шанс.

Я піднімаюся на ноги, дивлюся вниз і бачу картину, яку неможливо передати словами. Найвродливіший чоловік цього світу спить так міцно, майже в обіймах із чорним, вкритим важкими чешуйками драконом, якого він нещодавно врятував від лап ворога. Їхня дивна гармонія - людини й могутнього створіння - зачаровує. У цей момент вони виглядають не воїнами, а втіленням миру й довіри.

І будити їх… не піднімається рука.