-22-

Пересуватися містом без перешкод було неможливо. То каміння з неба з гуркотом обвалювалося просто переді мною, змушуючи пригинатися. То стіна тріщала й падала, здіймаючи хмару пилу. То чергові лайурі виринали з поворотні, витягуючи до мене свої примарні кігті.

- Ріда! - долинув до мене знайомий голос. Я мимоволі зупинилася й озирнулася.

До мене наближалися залишки нашого загону. Втомлені, але живі й відносно неушкоджені.

- Ти погано виглядаєш, - буркнув Таргас, спираючись на спис і витираючи піт з чола.

- Знаю, - я вичавила криву усмішку. - Це недовго. Скоро знов зможу хизуватися милим личком. А ви когось ще знаходили?

- Ані чаклуна, ані Дітора, - відповів Вір’єн. - Сіру бачили. Вона теж по місту бігає, наших шукає.

- Крек… - я стиснула зуби. - Якщо наступного разу її зустрінете, просто вбийте. Подробиці будуть пізніше, а зараз повірте.

Вір’єн уважно подивився на мене, наче намагався прочитати мої думки з обличчя.

- Вона зрадниця. І її завдання - убити Кріст’єра, - додала я.

Аристократ промовчав, а Таргас лише вилаявся під ніс, відчуваючи лють і безсилля.

- Стояти марно, - нарешті промовив Вір’єн. - Треба їх знайти.

Я була з ним цілковито згодна. Бездіяльність у цьому хаосі означала смерть.

***

За черговим поворотом на нашому шляху виринув Фанніонор у супроводі загону ельфійських воїнів.

Його постать одразу вирізнялася серед інших: прямий стан, холодний погляд, обличчя, наче висічене з мармуру. Коли його очі зупинилися на мені, я помітила, як нервово сіпнулося повіко - єдина зрада його стриманості. Та замість різкого слова, яке я майже чекала почути, він лише сухо кинув:

- Ходімо до західної стіни. Там потрібна твоя допомога.

Його тон звучав радше як наказ, а не як прохання. Втім, інакше ці ельфи, здається, просто не вміли. Вони народжувалися з переконанням, що світ має їм підкорятися.

Я вже відкрила рота, аби заперечити. У них свої справи, у нас свої справи. Ми не просили приводити нас в це місто. Але тоді намісник додав три короткі слова, від яких у мене похололо всередині:

- Там твій родич.

Цього було достатньо, аби земля під ногами похитнулася. Кров ударила в скроні, серце шалено закалатало, а навколишній гул битви на мить ніби віддалився, став глухим, як крізь товщу води.

- Родич?.. - почула я голос Вір’єна.

Запитання аристократа швидше було адресоване моїй спині, бо я вже зробила крок уперед, наче магнітом притягнута тим самим західним муром.

***

Я бігла попереду всіх, включно Фанніонора, навіть не озираючись на Вір’єна й Таргаса. Мене гнала вперед дика сила - страх, змішаний із надією. Якщо там справді мій родич… якщо він живий…

Коли ми наблизилися до західної стіни, гул бою посилився.

Повітря було важке від пилу та диму, горло пекло, а очі сльозилися. Десь зовсім поруч вирувала пожежа: язики полум’я жадібно облизували дахи будівель. Гул вогню зливався з криками поранених і дзвоном зброї, створюючи хаос, у якому важко було розрізнити окремі звуки.

Та навіть крізь цей морок і чад я його побачила.

Дітор.

Він стояв серед руїн, обличчя залите потом і кров’ю, але очі - палаючі, рішучі. Його руки тримали меч так впевнено, ніби він народився з ним. А перед ним - нова хвиля чудовиськ.

Цього разу насунула неочікувана хвиля ворогів. Не туманні породження, не лайурі - гірше. Це були гобліни. Десятки, а може й сотні. Маленькі, але злобні, вони шипіли, вищали, наче скажені щури, й сунули вперед суцільною темною хвилею. Їхніх жовтих очей та кривих кликів тут лише бракувало.

Дітор бився відчайдушно, але водночас холоднокровно. Його клинок світився срібним сяйвом, і з кожним ударом він розпанахував груди черговому гобліну. Один з потвор стрибнув йому на спину, намагаючись вчепитися пазурами в шию, але хлопець розвернувся так стрімко, що я аж здивувалася. Меч розсік чудовисько навпіл, розбризкуючи темну кров на камінь.

Він рухався швидко й упевнено: відбивав удари, ухилявся, контратакував. Кожен його крок був точним, немов у досвідченого воїна. У цю мить він уже не виглядав юнаком, яким я знала його до сьогодні. Переді мною стояв боєць, немов загартований у сотнях битв, і навіть хаос навколо не міг похитнути його рішучості.

Але гобліни все сунули й сунули, наче їх ніколи не бракувало.

Я більше не витримала дивитися збоку. Вихопивши меч, кинулася у натовп разом із ним.

Перший гоблін, що трапився на моєму шляху, навіть не встиг підняти свою іржаву залізяку - моє лезо розпанахало його від плеча до грудей. Тепла темна кров бризнула на мене, але я навіть не моргнула.

- Нарешті! - кинув Дітор крізь шум бою, ухиляючись від арбалетного болта й одразу встромляючи клинок у живіт іншому ворогу. - Думав, ти лиш дивитися будеш!

- Наче ти мене зовсім не знаєш, - огризнулася я, відсікаючи руку черговому гобліну й підбиваючи ногою іншого, аби Дітор мав вільний прохід для удару.

Ми билися пліч-о-пліч, немов усе життя тренувалися разом. Він діяв стрімко та точно, я - важче й агресивніше. Я прикривала його з флангу, він - мою спину. Разом ми перетворили хаотичний натиск ворогів на криваву м’ясорубку.