-21-

За час мого перебування в приміщенні стан шкіри дещо поліпшився, але від цього не стало легше - усе обличчя пекло, свербіло й нестерпно чухалося. Та жалітися було ніколи. Зі слів Сіри, Крістр’єр десь бігав по місту, і я щиро сподівалася, що він ще живий. На жаль, дівчина жодним словом не обмовилася про Дітора, і ця невідомість тиснула на мене ще сильніше.

Я вже майже переступила поріг, як мене осяяла думка. Прихопивши кілька свічок, я вийшла з будівлі. Кілька згаслих заховала до кишені, а запалену затиснула в руках. На диво, дим таки діяв - не так, як у задушливій кімнаті, та все ж трохи відганяв туман і полегшував дихання.

Я блукала вулицями майже наосліп. Темрява клубочилася між будинками, і кожна тінь здавалася мені живою. Час від часу до слуху долинали уривки голосів - то крики, то безладне бурмотіння. Божевільні нишпорили скрізь, і я вже сама собі здавалася такою ж - загнаною, схибленою, чужою цьому місцю.

Та раптом тишу розітнув звук дзвона. Важкий, протяжний удар, наче саме небо здригнулося від його глухого гуркоту. Дзвін котився над дахами, розтікався вулицями, змушуючи повітря тремтіти. Здавалося, що кожен його відголос бився об серце, віддаючись у грудях важким гулом.

У цьому дзвоні було щось більше, ніж проста тривога чи поклик. Він звучав, ніби самі стіни міста намагалися попередити або зупинити нас. Наче чиясь невидима рука тягнула мене вперед, змушуючи прислухатися. Кожен удар лунав повільно й невідворотно, як удари долі.

Мені здалося, що навіть божевільні, які ще мить тому кричали та бігали вулицями, завмерли, прислухаючись. Дзвін заповнював простір, розчиняючись у повітрі, і водночас стискав мої думки, змушуючи серце битися швидше.

А потім настала тиша. Повна. Гнітюча.

Вона опустилася на місто, мов важке покривало, і здавалося, що навіть вітер завмер, боячись порушити цей мертвий спокій.

Я зупинилася. Навіть дихати почала через раз - уривчасто та обережно. У цій тиші серце билося в сто разів голосніше. І чим довше вона тривала, тим сильніше відчувалося, що тиша підкрадається ближче й готова поглинути все навколо.

А потім я почула крик, що різав по вухах, і ледь не оглухла. Десь поруч прозвучали тихі слова молитви. Мені раптом захотілося приєднатися до цього обряду, відчути його силу. Ледь стрималася - уявляю, як би мої родичі реготали до сліз, якби дізналися про таке.

Температура повітря різко впала, а земля під ногами вкрилася крижаною кіркою. Холод пробирав до кісток, змушуючи мене стискати пальці на руків’ї меча. Кожен подих перетворювався на білу хмарку, що швидко розчиналася в тумані, а відчуття тиші навколо ставало майже непомітно тривожним. Кожен звук - скрип криги під ногами, стук каміння по бруківці - все зникало.

Мій багаторічний досвід підказував лише одне - разом із туманом у місто прийшли лайурі, а з ними і Таган. Стародавнє створіння, про яке легенди казали, що воно збирає душі загиблих довкола себе. Навіщо йому це? Версій існувало безліч, та мені найбільше подобалася та, за якою ці душі утворювали йому захист - вони огортали його, ховали від очей караючого бога Вельсар, який поклявся розшукати Тагана і відправити його у підземне царство на вічні тортури.

Про Вельсара знали всі, навіть ті, хто прикидався, ніби не вірить у стародавні байки. Його ім’я рідко вимовляли вголос, адже вважалося, що він чує кожен звук, яким би тихим той не був. Кажуть, колись він був богом справедливості, але власна жорстокість і холодність перетворили його на суддю без жалю.

Інші боги скинули його у підземні провалля, і там він став тим, ким ми знаємо його зараз - Вельсаром, володарем підземного царства. Але навіщо йому був потрібен саме Таган? У чому той провинився? Версій існувало більше, ніж зірок на нічному небі, і, зізнатися, я ніколи не замислювалася над цим.

Якось не доводилося з ним перетинатися.

От тільки їх мені зараз і бракувало.

За своє не коротке життя я вдруге натрапила на Багряний Туман. Першого разу ми просто перечекали його у підземеллі три довгих дні - і, на щастя, тоді він не приніс із собою жодних додаткових створінь. Та тепер усе виглядало інакше. Здавалося, Таган вирішив особисто приєднатися до туману, поповнивши свою зграю душ новими жертвами.

А допомагали йому в цьому лайурі. Витвори пітьми, що живилися страхом і відчаєм. Вони пили ці почуття, мов солодке вино, і ставали від цього сильнішими. Навіть на мене, загартовану в боях і небезпеках, їхня сила відчутно вплинула. Холодні тіні тримали мене в полоні, змушуючи серце битися ще частіше й вириваючи з пам’яті найтемніші спогади.

На мить думки про нову небезпеку відволікли мене від того, що я відчула як моя шкіра знову почала облазити. Ніби невидимі пальці повільно здирали її клаптями, залишаючи гострий біль, що зводив із розуму. Я закусила губу до крові, намагаючись не зойкнути. Чи то лайурі так впливали на мене? Їхня сила могла пробирати навіть найстійкіших, а я… я не була винятком.

Треба було знайти сховище, бодай на десять хвилин. Лише трохи, аби зібратися з силами, перевести подих, притлумити пекучий біль і відновитися, перш ніж ці тварюки зрозуміють, наскільки я ослабла.

І подумати. Подумати над тим, як у такій ситуації шукати Дітора.

***

Майже наосліп, мацаючи шорстку кам’яну стіну, я нарешті намацала двері. Вони скрипнули й неохоче відчинилися.