-20-

Схоже, я знову задрімала. Який із мене вартовий - ганьба й тільки. Прокинулася від оглушливого гуркоту, схожого на вибух. Наче вулкан десь поруч прокинувся. Стелажі затремтіли, з полиць посипалося приладдя, дах глухо підстрибнув, а зачинені двері відчинилися. У кімнату одразу ж почав просочуватися густий туман, важкий і липкий, наче живий.

Не думаючи про небезпеку, я кинулася навперейми й з останніх сил зачинила двері. Якихось дві-три хвилина, а шкіру на руках пошкодило, кров проступила, й стало нестерпно боляче. Аж кричати захотілося.

- Ти як? - задихаючись, я кинула погляд на ельфа. - Дай, гляну…

Майстер сидів, обпершись на стіну, і його вигляд змусив мене здригнутися. Обпечені були не лише руки - частина його досконалого, майже неземного обличчя вкрилася червоними, пухирчастими плямами.

- Почекай… у мене є дещо, - прошепотіла я, швидко нишпорячи в кишенях.

Зілля, яке я купила ще в Лаорі, зовсім не для цього призначалося. Але, добре, що один флакон завжди був при мені. Я відкоркувала його й обережно вилила вміст на рани.

На диво, подіяло майже миттєво. Опіки на тілі ельфа почали затягуватися просто на моїх очах, залишаючи лише рожеві сліди.

Я затамувала подих. Це могло означати лише одне: туман - не просто дим чи пара. Це було прокляття. І, судячи з сили, не яке-небудь буденне… а щось стародавнє, зловісне й небезпечне, здатне спотворювати саму плоть.

Не довго думаючи, я зробила ковток сама, а потім подала флакон другові. Рідина обпікала горло, наче розтоплений метал, та водночас залишала по собі холодний присмак м’яти.

Невідомо, в якому стані наші внутрішні органи після вдихання того туману. Я лише відчувала, як щось важке давить зсередини, наче сама темрява намагається заповнити легені.

- Вибух… що це могло бути? - запитала я, намагаючись упіймати бодай якусь логіку в тому хаосі.

- Що завгодно, - знизав плечима ельф. - Від обваленої стіни до детонації в чиїйсь майстерні.

А ще могло бути безліч варіантів, про які ми зараз могли лише здогадуватися.
Мене розривало навпіл: інстинкт самозахисту шепотів лишитися під дахом, а серце гнало вперед - до Дітора. У ту мить мені стало байдуже на всіх інших, аби тільки з ним було все гаразд.

Опіки на моїх руках уже почали затягуватися без жодних ліків, тож у голову закралася шалена думка: може, й справді цей туман не такий уже й страшний для мене? Загорнувшись у плащ, я рішуче вибігла на подвір’я.

Двері житлового будинку були прочинені. Усередині - нікого. Кімната за кімнатою, тиша й порожнеча. І тільки на верхньому поверсі я нарешті натрапила на замкнені двері. Наполегливо постукала кілька разів, потім притислася вухом.

- Хто там? - озвався наляканий голос Лілунаї.

- Це я, Оллі. Як у вас справи? - відповіла швидко й додала, щоб застерегти: - Двері не відчиняй! Тут крізь туман.

- Добре. В нас усе гаразд. Туман сюди не потрапив.

-  Ти сама?

- Ні, зі мною напівкровка і той блондин-аристократ.

- Ріда! - почувся голос Оріде. - На Вір’єна вплинув туман, і він рвався надвір когось рятувати. Ми його зв’язали. Сподіваюся, добре зв’язали…

- То правильно, - кивнула я сама собі. - А інші?

- Не знаю, Оллі, - чесно зізналася Лілунай. - Ми були в різних кімнатах, коли пролунав вибух. Що з моїм чоловіком?

- Він живий-здоровий. У майстерні, займається артефактом. Я піду інших пошукаю.

- А ти сама як?

- Зі мною все гаразд, на мене туман не діє, - збрехала я, приховуючи біль, що все ще відлунював у тілі.

- Добре. Тоді будемо сидіти тут і чекати на твої звістки.

***

Зазирнувши у віконце й переконавшись, що з Марлі все гаразд і він і далі возиться з артефактом, я вирушила на пошуки інших.

Таргаса знайшла у конюшнях. Він саме перевіряв стійла, немов хотів упевнитися ще раз, що з тваринами все гаразд. Його спокій навіть дивував: мовляв, треба знати напевне, чи добре вони облаштовані, чи є вода й сіно, бо хто знає, скільки ще доведеться сидіти в облозі туману.

На моє запитання він лише відповів:

- Жодних сторонніх голосів не чув. Вибух? Ніяк на нас не вплинув. Усе ціле, й туман сюди не проник.

Далі я намацала шлях до воріт і, тримаючись за вологі дошки, вийшла назовні. Все відбувалося майже так само наосліп, як і всередині будинку чи на подвір’ї.

Туман був настільки густий, що повністю перекрив доступ сонячним променям. Вулиці занурила темрява, холодна й задушлива, наче я опинилася в нутрі якогось велетенського звіра. Дихати ставало важче, навіть власний подих лунав глухо й неприродно. І здавалося, ще трохи і з горла піде кров. Схоже моя регенерація не встигає. Крихітний ковток зілля став порятунком на шляху пошуків.

Коли попереду заблимав тьмяний вогник, я спершу вирішила, що то лише примара чи видіння. Серце гупало в грудях, та все ж я зробила кілька кроків, і мої сподівання справдилися: на стіні висів справжній смолоскип. Полум’я шипіло, немов відбивалося від вологих язиків туману, але трималося.