-19-

Як і попереджав Фанніонор, усі заїжджі двори виявилися переповнені. Тож іншого виходу, окрім як осідлати знову наших коней і покластися на волю долі, не залишалося. Точніше, мені доводилося покладатися - решта ділилася скоріше з надією, ніж із власними планами. Якщо хтось із моїх супутників і бував у цьому місті раніше, то навряд чи мав тут настільки добрих знайомих, аби завалитися до них серед ночі й ще й нахабно проситися на ночівлю.

Ніч була холодна й вогка. Місто здавалося чужим і непривітним, хоч удень воно, можливо, виглядало інакше. Кам’яні стіни будинків піднімалися навколо, затуляючи навіть місяць, і світло ліхтарів тільки підкреслювало темряву вузьких вуличок. Коні били копитами по бруківці, відбиваючи глухий ритм, а ми йшли вперед, не маючи чіткого плану, лише надію, що десь таки знайдеться двері, які відчиняться для нас.

***

Потрібний двір я знайшла без проблем, хоча востаннє була тут років із сотню тому. Та добре, що ельфам не властиві зайві зміни - все виглядало майже так само. Впевнено постукала у ворота, щоб у господарів навіть сумніву не виникло: відчиняти чи ні.

- Кого це принесло серед ночі? - пробурмотів ельф, відчиняючи браму. Він уже розтуляв рота, щоб продовжити лаятися, але світло від світильника впало мені на обличчя. - Ти? Хто б сумнівався… Там, де лихо, там і ти.

- Марлі, я не передвісник біди, - спокійно мовила я, дивлячись йому прямо у вічі. - Я радше засіб для її усунення. То що, може, перенесемо розмову до дому? Стояти на вулиці й сперечатися серед ночі - якось не по-ельфійськи, - я додала з ледь помітною усмішкою.

Світильник над брамою хитнувся від легкого подиху вітру, кидаючи на наші обличчя то тіні, то спалахи. Атмосфера залишалася напруженою, але в моїй інтонації чулося більше впевненості, ніж прохання.

- А навіщо мені тебе впускати? - примружився він.

- Та хоча б для того, щоб я без зайвих свідків розповіла, що ти насправді про мене думаєш.

Ельф чудово розумів, що я маніпулюю, та все ж відступив убік, звільняючи мені прохід.

***

Прокинулася я ще на світанку від ритмічних ударів молота по наковальні. Нас вчора впустили, нагодували й виділили місце для ночівлі, але Марлі все ще був на мене злий. І то не дивно: я не одне десятиліття десь шлялася, а тут - як на гріх - з’явилася саме тоді, коли над містом нависла загроза.

Хутко й якомога тихіше - щоб не будити інших - я вдяглася і вийшла у двір. Повітря було ще холодне й трохи вологе від роси; запах гарячого металу від ковальні різко контрастував із ранковою свіжістю. Звідти рушила до майстерні, де біля ковальні стояв ельф.

- Доброго ранку, Марлі, - привіталася я. - Що чутно з приводу туману?

- Я не Марлі. І не Марлін. І не Мар, - з підвищеною настороженістю відказав він, підводячи очі. - Скільки можна повторювати? Я - Марлінар.

- Як скажеш, - усміхнулася я. - Тільки не злися. То яка ситуація?

Він зупинився тримаючи важкий інструмент в руках.

- Приблизно через три години накриє місто. Сподіваюся, не раніше і я встигну.

Я глибоко зітхнула. Дійсно, виїжджати вчора було б справжнім безглуздям.

- Сподіваюся, він тут надовго не затримається, - прошепотіла я.

- І я на це сподіваюся, - сухо відповів Марлінар. - Мало туману, так ще й ти під боком.

- Пробач, - щиро промовила я. - Якби не потреба, якби я була сама, то не турбувала тебе. Але так виходить не часто.

Марлінар відставив молот і зробив кілька кроків у мій бік, уважно придивляючись.

- Звідки тут узявся твій родич? - раптом спитав він.

- Це довга історія, - відповіла я. - Але запевняю - він місцевий. Людина, попри всю свою спадковість.

- Добре. В цьому світі вистачить і одної як ти, - промовив Марлінар і, кинувши мені короткий погляд, повернувся до свого робочого місця.

- Та знаєш, - прошепотіла я тихо, - якби була моя воля, я б давно залишила цей світ. Пробувала - безліч разів - і щоразу як не дивно повертаюся. Неначе щось лишилося невиконаним у контракті.

Марлінар мовчки кивнув, а ритмічні удари молота по наковані вказували, що розмову завершено.

***

Мене не було якихось хвилин двадцять, може півгодини, але за цей час усі вже встигли прокинутися та під керівництвом Лілунаї поспіхом закривали вікна грубими дерев’яними щитами, що глухо стукали, коли їх притискали до рами.

- Ось де ти! - промовила ельфійка, побачивши мене. - За тебе вже почали хвилюватися.

- Я була в майстерні разом з твоїм чоловіком, - відповіла я, відмахнувшись.

- Він усе ще намагається завершити… - зітхнула вона, проте в голосі звучала більше втома, ніж докір.

- Мабуть, - кинула я. Подробиці мене зараз мало цікавили. - Треба не лише вікна щитами закрити, а й глиною обмазати, щоб не лишалося щілин.

- Точно! - вигукнула господиня дому й швидко розвернулася, кваплячи інших до роботи.

Я ж ще раз кинула погляд на тьмяні вікна й відчула, як напруга з кожною хвилиною стає відчутнішою, ніби місто готувалося затамувати подих перед неминучим.