-18-

Ми залишили Бригін наступного дня, коли з неба сипався дрібний, колючий сніг. Він уперто забивався за комір і холодними струмками стікав по шиї, змушуючи мене злегка смикатися щоразу, як крижана волога торкалася шкіри. Повітря було свіже, але надто сире, і в ньому відчувалася та сама гнітюча зимова безнадія, яку так важко переносити після довгої дороги.

Ми звернули на південь, залишивши за спиною суворі, мовчазні гори. Перед нами відкрилися землі ельфів - володіння, які сама природа створила, немов витончену картину. Тут усе було інакшим: дерева різних порід, посаджені не людською рукою, а самою господинею-природою, спліталися в гармонійне мереживо. Стовбури були вкриті мохом, гілки - ще тримали на собі сніг, але він уже танув швидше, ніж у горах.

Спершу ліс здавався таким же зимовим: сніг хрустів під ногами, мороз щипав щоки, а вітер перегукувався у верхівках дерев. Але чим ближче ми підходили до ельфійських поселень, тим відчутніше змінювався пейзаж. Снігу ставало все менше, він відступав, поступаючись опалому листю, яке тихо шаруділо під нашими кроками. А ще трохи далі, мов за невидимою межею, перед нами розстилалися зелені луки. Трава була свіжа, соковита, і на ній так приємно було розтягнутися вночі після довгого переходу холодними землями людей.

Тутешнє повітря було іншим - теплішим, м’якшим, напоєним ароматом вогкої землі та свіжої рослинності. Здавалося, що навіть сам ліс зустрічав нас як гостей, розкриваючи обійми й оберігаючи від холоду й утоми.

***

- Щось ельфійської варти не видно, - пробурмотіла Сіра, насторожено вдивляючись у темні хащі довкола. Її погляд ковзав по стовбурах, по кронах, по тінях між деревами, наче вона чекала, що от-от звідти вискочить щось небезпечне.

Дівчина у Бригіні з’явилася несподівано, сама, після кількох годин марних пошуків. Ми вже почали думати, що вона загубилася або ж потрапила в халепу, але ось - стоїть перед нами, втомлена, але впевнена.

Вір’єн одразу відтягнув її вбік. Хвилин із п’ятнадцять вони щось обговорювали пошепки: він гаряче жестикулював, нахилявся ближче, а вона відповідала коротко, але рішуче, ледь знизуючи плечима. Про що саме йшла мова - ми так і не почули. Лише інтонації видавали, що розмова була далека від буденної.

Ми йшли землями ельфів уже четвертий день поспіль, і за цей час нам не трапилося жодної розумної істоти. Навіть дріади, яких вважали невіддільною частиною цих лісів, не показувалися. Лише птахи, немов розгублений хор, перегукувалися між собою у верховітті, а білки метушливо стрибали з гілки на гілку. Якби не вони, здавалося б, що цей край давно покинутий, і ми йдемо крізь зачаровану пустку.

- Не хвилюйся, скоро вискочать. Та так, що й померти від переляку буде недовго, - відповіла я, і не встигла договорити, як просто перед нами в землю з дзвоном встромилася стріла. Ебон нервово затанцював, переступаючи копитами. - От бачиш. Як там у народній мудрості кажуть? Не поминай лісовика, а то…

Договорити мені знову не дали. З-за стовбурів дерев вийшли троє ельфів. Їхні луки були вже натягнуті, стріли - наготові. Вони стали півколом, загородивши нам шлях, і недобре зиркнули в мою сторону. Інші ж, більш досвідчені вартові, залишалися прихованими: я відчувала їх присутність за товстими дубовими стовбурами, помічала ледь вловимий рух у тіні. Наївні - гадають, що я їх не бачу.

- Стояти на місці! - пролунала команда. Їхні голоси були холодні й тверді, мов загартована сталь. На них були накинуті маскувальні плащі зеленого кольору, які робили їх частиною лісу.

- Стоїмо, - відповіла я тоном сільської простачки.

- Дуже дотепно, - відказав один з ельфів, і в його голосі відчувалася ледь стримувана зневага. - Що ви тут забули?

- Ми вирішили убезпечити свою подорож, - вступив в розмову Вір’єн серйозно, залишивши жарти на потім. - Не хотілося зустрітися з пустельниками, тому й завернули сюди.

Про орків і химер ми разом свідомо промовчали. Якщо й звітувати про це, то точно не перед звичайною вартою, навіть якщо вона ельфійська.

- Їдіть за нами. І навіть не думайте чинити опір, - сказав старший, не відводячи від нас уважного погляду.

- Ніби нам із цього буде якась користь, - пробурмотів Дітор.

І ми, оточені ельфами, пішли під конвоєм у напрямку Ельсонара.

***

До Ельсонара залишалося якихось два дні швидкої ходи пішим ходом, але не з конями, тому ельфи, у своєму прагненні до зайвої обережності, повели нас не прямою дорогою, тож шлях зайняв аж п’ять.

Три дні поспіль я мовчки спостерігала за їхньою поведінкою. Вони гордовито нас ігнорували, при цьому не зводячи пильних очей із кожного нашого кроку. Дивна річ - будь-яка інша раса давно б видала свою байдужість або нетерплячість, та тільки не ельфи. Вони вміли робити вигляд, що ти для них ніщо, і водночас відчувати кожен твій рух, навіть подих.

Мене почало втомлювати безцільне блукання лісом, що здавалося зачарованим, адже стежки, якими нас вели, часто повертали назад або вбік. І коли ми черговий раз зупинилися на ночівлю під сріблястими гілками древніх дерев, я підійшла до їхнього командира та щиро, але з ледь прихованою іронією, поцікавилася:

- Пане ельф! Якщо ви заблукали чи, бува, забули дорогу додому, то ви тільки натякніть, і я люб’язно покажу вам найкоротший та найнадійніший шлях до Ельсонара, де не лише ми ноги не зламаємо, а й коні.