-17-

Я прокинулась раніше, ніж планувала. Знову кошмар. Здається, вони тепер будуть переслідувати мене майже щоночі.

Вилаялася - стало трохи легше. Але ненадовго.

Щоб розвіяти похмурі думки, вирішила пройтися на місцевий ринок. Та й продукти в дорогу ніколи не були зайвими - чоловіча частина нашої компанії пожирала їжу такими темпами, що вона зникала швидше, ніж ми встигали поповнювати запаси.

Небо тільки-но почало сіріти, й тому ринок майже пустував. Лише кілька ранніх торговців розкладали свій нехитрий товар на прилавках, готуючись до робочого дня. Поблукавши вузькими рядами, я зупинилася біля повної корзини наливних, червонобоких яблук, які продавала статна, весела тітка. Взяла цілу корзину - соковиті, важкі плоди нагадували про щось просте й тепле, зовсім не схоже на мою нинішню реальність.

Саме в цю мить я почула розмову, яка змусила мене насторожитися.

- Пам’ятаєш чаклуна з Валдрока, що пропав ще на початку минулого місяця? - звернулася яблучниця до своєї сусідки по лотку.

- Аякже, пам’ятаю, - відповіла продавчиня здобної випічки.

Я завмерла і, роблячи вигляд, що вибираю ватрушку, затрималась спеціально, щоб підслухати.

- Так от, кажуть, він майв йти у Триград не сам, а з командою, - продовжила перша.

- Ого, - кивнула друга.

Не витримавши, я втрутилась:

- А що з тим чаклуном трапилось?

Жінки одразу насторожено глянули на мене. І я відчула, як у середині стискається щось холодне. Звісно, хто б захотів довіряти людині у плащі, під яким проглядається кольчуга, ще й з мечем наперевіс? Справжній найманець, від якого можна чекати і захисту, і смерті - залежно від того, хто платить. Вистачило б ще шраму на щоці та свіжої крові на плащі - і образ був би цілком завершеним. Мені слід було мовчати, але цікавість знову перемогла розсудливість.

- Чудовиська його роздерли, - нарешті сказала яблучниця. - Сам ішов через гори, от вони й наздогнали його. А учень устиг утекти.

Цікаво виходить: у гільдії про це - ані слова, повна тиша, ніби нічого й не сталося. А от вуличні пліткарки вже все знають, переказують одна одній, ще й додають “від себе” з десяток подробиць. То хто ж бреше? Вельмишановні маги, які мовчать, наче води в рот набрали, чи бабусі на базарі що й тінь власну можуть перетворити на сенсацію?

- І що ж тут дивного? Всі хочуть їсти, - кинула я, надкусивши яблуко.

- От якби просто з’їли… а так лишили стікати кров’ю серед гір. Шукали щось. Не знайшли. Напевно, залишилось у хлопця. Тепер нишпорять по обидва боки гір, наче скажені.

Я пирхнула:

- Не заздрю йому. Я бачила таких тварюк неподалік від Лоара. Жахливі створіння.

- Вовкведі були жахливими. Але ці - нові. Я їх особисто не бачила й навіть не хочу, але ті, хто бачили, кажуть, що від них мороз по шкірі навіть удень, - сказала булочниця.

- Ви про тигрведів? - уточнила я.

- Про них самих, - підтвердила яблучниця.

- І звідки ж відомо, що чаклуна розірвали саме вони?

- Обоз ішов через гори. То й натрапили на його тіло, - відповіла торговка випічкою.

- Далеко це сталося?

- На Міршенському перевалі.

- А про учня - хто розповів?

- Сусідка, а їй - маг, що час від часу до неї заходить. Знаєш же, є неписане правило: якщо хочеш, щоб світ довідався таємницю - розкажи її базарній торговці, - пирхнула яблучниця.

- А як знайти цього мага? – запитала я.

- Живе на площі Блейра. Дім той, над входом якого висить рамірський знак, - не задумуючись, видала булочниця.

- Дякую за яблука, - промовила я, закінчивши збирати чутки й розвернулась у бік заїзду.

***

Кімната чаклуна розташовувалась зовсім поряд із моєю. Не ставши обтяжувати себе формальностями, я без стуку та без жодної церемонії увірвалася всередину. Була впевнена: якби зайшла до будь-кого з моїх супутників, картина була б майже ідентична.

Кріст’єр виявився не сам - у його ліжку грілася вчорашня дівчина. Від мого різкого вторгнення обоє стрепенулися, витріщаючись на мене очима, повними розгубленості. Я й не думала вибачатися. Холодно піднявши дівицю з постелі, сунула їй у руки розкиданий одяг і, не давши навіть як слід одягнутися, різким поштовхом виставила за двері.

- Ріда, а чи не забагато ти на себе береш? - запитав Кріст’єр, коли ми залишилися вдвох. - Чи ти, бува, не з ревнощів таке влаштувала?

- Цього ще тільки не вистачало, - пробурмотіла я, закочуючи очі. - Розмова піде зовсім про інше. Я сьогодні ходила по базару й випадково дещо почула.

- Плітки, значить? Цікаво, - озвався чаклун, підводячись із ліжка. Його голос був сонний, але в ньому вже відчувалася зацікавленість.

Я швидко відвернулася, даючи йому змогу хоча б натягти ретузи. Інакше ця сцена виглядала б значно комічніше, ніж того вимагала серйозність моїх слів. Я зробила вигляд, що уважно роздивляюся дерев’яну балку під стелею, хоча краєм вуха слухала, як він шарудить одягом.