Інтерлюдія 3

Мої руки й далі судомно стискають меч, хоч перший натиск ворога вже давно відбито. Я сиджу на вогкій, промерзлій землі, відчуваючи, як крижаний холод просочується крізь одяг і впивається в кістки. Губи мої до крові зкушені - я майже не відчуваю болю, лише гіркуватий металевий присмак на язику.

За час мого сну змінилося надто багато.

Я вперше потрапила в цей світ випадково.

Тоді тривав важкий бій - з виснаженням, кров’ю й відчаєм, коли межа між життям і смертю стирається. У самий розпал сутички спрацювала якась невідома сила: різка, сліпуча, некерована. Вона вирвала мене з поля бою й викинула сюди разом із ворогом, не питаючи ні згоди, ні бажання.

Ми обоє вижили.

Вибралися з тієї пастки також вдвох і не без помічи сторонього.

Згодом я поверталася сюди ще кілька разів.

Саме тоді я полюбила навідуватися сюди - відпочивати від смороду диму, від крові й нескінченних воєн мого світу. Щоразу, перетинаючи бар’єр між світами, я жадібно вдихала на повні груди чисте повітря, просочене свободою.

Блакитне небо розкривалося наді мною, і серце вперше за довгий час відчувало спокій.

Мене радували квітучі міста з їхніми білокам’яними вежами, родючі поля, де трудилися усміхнені люди. Вони не кидалися додолу, завидівши мене, не ховалися в страху - бо не знали, хто я насправді. Тут достатньо було постукати в будь-які двері серед ночі, і тобі радо відчиняли, запрошуючи до столу, пригощаючи гарячим вечерею й пропонуючи теплий нічліг.

У кожному домі були книги, у кожному місті - школи. Тут не було місця темряві неуцтва.

Минуло трохи більше п’яти тисяч років мого ув’язнення - і світ змінився. Але багато що лишилося незмінним.

Технології розвинулися, полегшивши побут: більше не треба було важко орати землю чи ночами без відпочинку сидіти за ткацьким верстатом. Зникла потреба гнати коня від міста до міста - тепер були інші способи подорожувати. Але наука йшла вперед не лише задля миру: нова зброя створювалася й для війни.

Крихку грань між світами не раз проривали чужинські раси, жадаючи нових територій. Вампіри, перевертні, тролі та інші нелюди хлинули в цей світ, і старе залізо проти них виявилося майже безсилим. Та після довгих війн і важких перемовин із ними було укладено мирний договір. Відтоді вони стояли в одному ряду з людьми, ельфами й кентаврами. Принаймні - офіційно.

Я знову міцніше стиснула меч. Мій клинок ще був теплим від крові ворога.

Рент’єр підійшов ззаду, важко зітхаючи, й поклав свою міцну руку мені на плече.

- З нашого боку втрати, великі… - промовив він винуватим голосом, наче у всьому була його провина.

Я навіть бровою не повіла. Моє обличчя, вкрите сажею й порохом, залишалося кам’яним. Я і так добре знала, яке в нас становище.

- У них теж не маленькі, - спробувала я пожартувати, вишкіривши гострі, залиті моєю ж кров’ю ікла. - У наступній атаці я піду першою, а ви прикриватимете мій тил.

- Але чи вистачить у тебе сил? - щиро запитав лицар, побачивши, як я спльовую на землю чорну від крові слину.

Я підвилася, відчуваючи, як напруга знову наповнює м’язи. Холодна земля віддала тілу свою кригу, проте в мені горів інший вогонь - ненависті й жаги битви.

- Вистачить. Головне - не лізьте мені під руку. І тоді все буде гаразд, - відповіла я, піднімаючи клинок.

Небо над нами вже гуло - світанок крокував поруч із новою атакою.