-16-

Бригін мало чим відрізнявся від Лоара. Ті самі кам’яні мури, ті ж вузькі, затісні вулички, забиті смородом і брудом; ті ж калюжі з помиями, що стікали вздовж каменю; ті ж злидарі, які простягали руки, благально випрошуючи милостиню, аби вже за мить проміняти її на дешеве питво в найближчій корчмі. Єдиною відмінністю від столиці були менші розміри міста й відсутність королівського палацу. Натомість на пагорбі височів палац намісника - вірного васала нашого правителя. Та й усе. Хіба що ще: серед натовпу тут частіше траплялися представники інших рас. Це робило місто строкатішим і водночас небезпечнішим: чужинці привносили зі собою не лише різноманітність, а й власні проблеми.

Вір’єн та Таргас вирушили шукати постоялий двір, де можна було б зупинитися. Я ж разом із чаклуном та Дітором попрямувала спершу до храму, при якому був притулок для сиріт, а вже потім - до гільдії магів, щоб зустрітися з магом на ім’я Валдрок. Оріде приєднався до нас, адже нам ще треба було завітати до зброярні: купити йому особистий лук та запас кінцівок для стріл. Письменник, щоправда, сприйняв цю ідею без особливого захвату, проте сперечатися не став. Глибоко всередині він розумів: настав час навчитися дбати про себе самому. Сіра ж планувала завітати до місцевої гільдії найманців, де в неї були старі зв’язки та довідатись про останні новини в цій частині світу.

У гільдії магів про Валдрока нічого не знали - ось уже кілька місяців від нього не було жодних звісток. Це мене насторожило, а Кріст’єра пригнітило. Ми залишили повідомлення на випадок, якщо маг з’явиться, і попрямували далі - на пошуки зброярні.

На моє розчарування, лавки Бригіна виявилися завалені переважно дешевим брухтом, який радше годився б для продажу ворогові, ніж для справжнього бою. Тож, коли я переступила поріг чергової крамниці з вивіскою “Зброярня Іторгана”, нічого особливого вже не чекала.

Важкі двері протяжно рипнули, і я обережно ступила всередину. Добре, що встигла вгледіти сходинки вниз, інакше полетіла б сторч головою. Усередині густо пахло розпеченим металом, вугіллям і старим деревом.

Чому я відчувала запах дерева - досі загадка: можливо, від закопчених балок, що пам’ятали ще перших майстрів.

За прилавком сидів міцний сивочолий чоловік. Він вправно насаджував вістря на стрілу, так спокійно й точно, бо робив це вже тисячі разів.

- Доброго дня, - голосно привіталася я, аби привернути його увагу.

- І вам доброго, - відповів він, відкладаючи готову стрілу й пильно зиркаючи на нас. - Чим можу прислужитися?

- Нам би зброю підібрати для цього хлопця, - з посмішкою мовила я, легенько підштовхнувши Оріде вперед.

Той ніяково зіщулився, а я, щоб підбадьорити його, ляснула по плечу так, що він мало не клюнув носом підлогу.

- Д-добридень, - невпевнено пробурмотів Оріде, потираючи забите місце.

- Хм, - хмикнув зброяр, ледь стримуючи усмішку, - такому молодцю й кухонний ніж небезпечно в руки давати: ще сам себе поріже.

- Ну чому ж так? - заперечила я. - Якщо трохи повчити його, може й щось путнє вийде. То допоможете чи як?

- Якщо зможу - допоможу, - кивнув майстер. - Ану, молодче, знімай балахон, будемо підбирати тобі таке, чим ти принаймні сам себе не скалічиш. Як тебе звати?

- Оріде. Оріде Аншагарський, - несміливо промовив писар, стягуючи плащ.

- А мене Іторган Траський. Я господар тут усього цього добра. І частину клинків власноруч викував.

Траський. Щось важке й болюче дзенькнуло в мені. Іторган… Іторган Траський…

- А… Дерис Траський тобі часом не родич? - тихо й обережно спитала я, наче боялася почути відповідь.

- Родич. Він мій батько. А ти його знала?

Знала. О, ще й як знала. І ти мене знаєш, Іторгане… лише не пам’ятаєш. Та це й на краще. Минуло майже півстоліття відтоді, як ми бачилися востаннє. Тоді ти був юнаком, вісімнадцятирічним хлопчиськом, готовим піти за мною хоч на край світу. Але доля розпорядилася інакше.

Твій батько довідався про мою справжню сутність. Не все, але достатньо, аби підняти проти мене селян і змусити мене тікати. Я не могла втягнути тебе в це й приректи на долю вигнанця поруч зі мною. Тож пішла сама, залишивши тебе з розбитим серцем…

- Та ні, просто чула від знайомих, що він був одним із найкращих ковалів західного узбережжя, - збрехала я, удаючи, що уважно розглядаю зброю на стіні, аби приховати очі.

Добре хоч шарф прикривав обличчя. Бо якби він упізнав мене… хто зна, чого чекати від людини, якій свого часу завдала такого болю. Помста - річ страшна, особливо якщо її гріє ненависть десятиліттями.

- Був… колись, - сумно зітхнув Іторган. - Мирький! Ану йди сюди, допоможи мені!

І коли з-за дверей вийшов хлопчина, серце в мене мало не вискочило з грудей. Він був точнісінько схожий на Іторгана в ті його молоді роки. Його молодший онук.

Отже, ти все ж знайшов ту, яка вилікувала твоє серце… Я щиро зраділа за нього.

***

Ми довго перебирали різні клинки: від важких двуручних мечів, якими користувалися північні найманці, до шабель , що були в моді серед аристократії. Нарешті натрапили на легкий одноручний меч без гарди, зі злегка вигнутим лезом.