-15-

Я прокинулася в холодному поту від різкого світла ранкового сонця, що пробивалося крізь єдине крихітне віконце. У роті стояв металевий присмак крові. Моєї крові. Давненько мене не турбували кошмари минулого… і недарма вони знову навідалися саме тепер. Інтуїція голосно підказувала: цей світ стоїть на порозі чогось недоброго, дуже недоброго.

Спати вже не хотілося. Підвівшись із нашвидкуруч устеленого ложа, я спустила ноги на холодну підлогу. Від дотику сирих дощок по тілу пробіг морозець, ніби мене ще раз занурило у той кошмар.

При денному світлі кухня виглядала не такою жалюгідною, як напередодні вночі. Старий, шорсткий стіл; груба лавка, на якій я спала; на стіні кілька похилих полиць, заставлених щербатим посудом; закопчена балкова стеля і давно не білені стіни, що вбирали в себе темряву років. Та серед цієї вбогості, немов король на золотому троні, біліла велика піч. На ній, згорнувшись калачиком, спав чаклун, а решта нашої компанії розташувалася прямо на долівці, гріючись біля тепла.

Вхідні двері жалібно скрипнули, і до кухні увійшла господиня. Сивоволоса, приземкувата старенька, з гачкуватим носом і глибокими зморшками, що прорізали її обличчя, наче тріщини на сухій землі. Кинула на мене непривітний погляд, поставила на стіл глиняний глечик, від якого йшов запах свіжого молока, й дістала з полиці кілька оббитих кружок.

Як вона вранці змогла пройти повз мене так, що я не прокинулася, лишалося загадкою. Може, й справді Баба-Яга, як жартома назвав її Дітор напередодні? Я усміхнулася своїй дурній думці. Ні, старенька була не казковим страховиськом, а всього-на-всього відьмою. Поганенькою, слабкою, але все ж відьмою.

- Пробачте нам учорашнє вторгнення, - звернулася я до господині. - Якби не хуртовина, ми б заночували просто неба.

Старенька підвела на мене свої тьмяні очі, губи розтягнулися в подобі усмішки, відкривши беззубий рот. Нічого не відповівши, вона мовчки подалася до дверей, що вели в її кімнату, й замкнулася там, голосно лязгнувши засувом. Я лише знизала плечима.

Після бою зовсім не хотілося ночувати в лісі, але наче на зло на нашому шляху не трапилося жодного села, навіть найбіднішого хутірця, де можна було попроситися на нічліг. А тут іще й сніг пішов - густий, лапатий, магічний. Цього разу я вирішила не брати участь у негласному змаганні “хто сильніший”. І так учора видала себе з головою, коли чоловіки з відкритими ротами дивилися на купи попелу, що кілька митей тому були химерними чудовиськами.

Ми довго блукали навмання, орієнтуючись лише за моїм компасом, шукаючи прихисток. Снігова завіса ховала все навколо, і здавалося, що світ зменшився до кількох кроків уперед. Уже коли сили майже зникли, Вір’єн, мов за дивом, розгледів крізь сніг тьмяний вогник.

Господарка перекошеної хатини зустріла нас недобрим поглядом, проте все ж таки впустила до себе. Залишивши нас у кухні господарювати самим, вона пішла за ті самі дверцята, грюкнувши важким замком. Ми не стали нишпорити по горщиках, а повечеряли тим, що мали при собі. І навіть ця проста вечеря у теплі здавалася розкішшю після крижаних заметів.

Я визирнула у маленьке віконце й, переконавшись, що завірюха нарешті стихла, не змогла стримати полегшене зітхання. Світ за вікном був хоч і засніжений, але вже не вороже-білий, що засліплює та рве на шматки. Сонце боязко пробивалося крізь хмари, й мені здалося, що й саме воно зітхнуло з полегшенням разом зі мною.

Швидко натягнувши чоботи, які ще вночі кинула під лаву, я почала будити решту. Кожен прокидався важко, з відчуттям, ніби тіло все ще продовжувало блукати по заметах. На обличчях - втома, але й надія: ми все ж пережили цю ніч.

***

На сніданок нам дісталося “люб’язно” запропоноване господинею козине молоко. Гіркуватий присмак воно мало такий, ніби коза харчувалася полином, але ми випили його до останньої краплі - у горах не доводиться перебирати їжею. Гучно подякувавши за гостинність, ми попрощалися з мовчазною хазяйкою. Вона навіть не вийшла нас провести, лише заскрипіла дверима в своїй кімнаті, ніби сховалася ще глибше у власне “укриття”.

Я мимохідь глянула на темні двері, за якими вона зникла, й подумала: хто ж наклав на неї таке дивне прокляття? Чи то доля обплела її чарами, чи вона сама колись оступилася у магії? У цих горах заблукати може не лише подорожній - іноді й душа ховається в тіні, забувши, що таке світло.

***

Наш шлях тягнувся вперед - крізь сніг, різкий вітер і пронизливі морози. Кожен крок у цьому безкрайому сніговому морі здавався випробуванням, а кожен подих обертався на клуби пари, що відразу танули у холодному повітрі. Єдиним приємним, чи принаймні втішним спостереженням було те, що птах-шпигун більше не з’являвся. Чи то ми справді збили його зі сліду, чи, можливо, тепер за нами стежать якимось іншим, більш витонченим чином. Від цієї думки холод пробирав ще дужче, ніж зимовий вітер.

Ми зупинялися в подорожніх трактирах, щоб трохи перевести дух, нагріти змерзлі кістки біля вогнища й дати відпочинок коням. У теплій залі, серед запаху диму, гарячої юшки й пряних трав, на кілька годин зникало відчуття небезпеки. Але щойно ми знову вирушали в дорогу, світ ставав суворим і ворожим: сніг скрипів під копитами, крига на річках тріскала під вагою коней, а нічне небо сипало зорями, гострими, мов уламки скла.

***

Чергове невеличке поселення, назва якого навіть не збереглася в моїй пам’яті, зустріло нас тишею. Гнітючою, мертвою тишею, від якої мороз пробігав по спині сильніше, ніж від вітру.