Інтерлюдія 2

…Як же добре в Забутті…

Тут немає ані радості, ані смутку.

Тут не існує часу в його звичному розумінні. Дні, місяці, роки, цілі тисячоліття пропливають повз мене, мов річка, що несе свої води крізь століття. Я бачила, як піднімалися й занепадали Великі Імперії, як зводилися міста з білого каменю і перетворювалися на руїни, вкриті мохом. Але все це відбувалося десь поза мною. У Забутті я була відокремлена від світу, схована у теплому, байдужому коконі вічності.

Та раптом щось холодне й різке вихопило мене з цього затишного полону. Наче крижаний вітер пройшов крізь душу, змусивши здригнутися. Я розплющила сонні очі - й зрозуміла, що стою посеред жертовника. Навколо мене в колі стояли жерці, тримаючи у виснажених руках палаючі свічки й ритуальні посохи.

- Чого вам треба? - гримнула я, відчувши, як гнів прокидається в мені. Мій голос віддався луною під високими склепіннями храму.

Людські обличчя були блідими й переляканими, ельфи дивилися з подивом, ніби не розуміючи, кого вони закликали. Кентаври ж виглядали розгубленими, переступали з копита на копито, наче й самі не знали, навіщо брали участь у цьому обряді. Я ясно бачила у їхніх очах одне - вони чекали когось іншого. І моя поява все зіпсувала.

- Ми… - промовив нарешті темноволосий чоловік, зробивши крок уперед. Його голос тремтів, але не від страху, а від хвилювання. - Мені дуже шкода, що ми потривожили Ваш сон. Але нам конче необхідна Ваша допомога.

Його яскраво-блакитні очі виблискували у світлі свічок. У них не було ані тіні фальші чи лестощів - лише відчайдушна надія. І це мене зупинило. Я мимоволі затримала погляд на його обличчі. Ця людина не боялася мене. Вперше за весь час мого існування хтось дивився на мене не як на загрозу, а як на можливість.

- Назви себе, - владно звеліла я.

- Лицар Рент'єр Нонський, - чітко відповів він, випрямившись на повен зріст.

- І чого ж ти бажаєш за моє звільнення? - холодно перепитала я, відчуваючи, як стародавня сила все ще пульсує у моїх жилах після пробудження.

- Щоб ти захистила цей світ, - відповів він так просто, наче просив мене прибрати камінь із дороги, а не стати на заваді тій темряві, що загрожувала всьому живому.

Я засміялася глухо, але без зневаги. Війна мені не була чужою. Для мене вона - те саме, що подих для смертних. А закон свободи був простий і давній: бажання того, хто розірвав твої кайдани, мусить бути виконане. Навіть якщо свобода тобі не була потрібна.

- Раз твоя воля така, хай буде по-твоєму, - погодилася я.

Жерці злякано перезирнулися, а Рент'єр залишався спокійним. Він лише кивнув, підтверджуючи свої слова. І тоді ми уклали угоду. Не довгими промовами, не витіюватими закляттями. Лише нашою кров’ю, що змішалася на камені жертовника, закарбувавши договір у самому полотні світу.

Від тієї миті я знову належала не лише собі.