-14-

До Загорки ми дісталися, коли темрява вже опустилася на землю. Невелике поселення зустріло нас тишею та кількома блідими вогниками у вікнах. Два десятки дворів, розкиданих уздовж єдиної вулиці, тягнулися наче намистина за намистиною, і закінчувалося селище старим трактиром із похиленим дахом.

Трактирником виявився невисокий чоловічок із довгою борідкою, який віддалено нагадував гнома - то поглядом, то звичкою обмацувати руками своє пузце, ніби перевіряючи, чи не схуд за день. Він нагодував нас простою, але поживною їжею: густим ячмінним супом, шматком житнього хліба та печеним м’ясом, приправленим гірськими травами. Та головною стравою були не наїдки, а свіжі чутки з південного боку гір, якими він охоче поділився.

Як з’ясувалося, плітки, що ширилися столицею, були правдою: по цей бік гір людям жилося значно гірше, ніж на півночі. Взимку ще сяк-так можна було вижити, але влітку ситуація ставала нестерпною. Пустельники, зграї вовків, нападали на села майже щотижня. Вигрібали харчові запаси до останньої зернини, а молодь гнали в рабство, наче худобу.

Загорки ж було мало не єдиним поселенням, яке залишилося не розореним минулого літа, і то лише завдяки своїй віддаленості від пустелі. Ніхто не ризикував сюди добиратися - шлях був надто довгим і виснажливим навіть для степових вершників.

Я замислилася. Пустельники здебільшого займалися грабунком беззахисних сіл чи караванів без охорони. У пам’яті одразу спливли події минулого року: тоді я супроводжувала короля у подорожі до Ельсонару. Його величність вів переговори з ельфами, і шлях пролягав через кілька прикордонних містечок. Один із тих міст стояв біля пагорбів, що боронили західну частину материка від пісків пустелі. Там ми й зіткнулися з бандою Пустельників.

Дикі вершники виявилися боягузами: щойно вони побачили озброєний до зубів королівський загін разом із найманцями, розбіглися, мов перелякані шакали. Ми ще трохи поганяли їх по дюнах, аби показати, хто справжній хазяїн у тих краях, та швидко залишили. Нам за їхній відлов ніхто не платив, отож витрачати сили й час на дикунів не було жодного сенсу.

Тепер же ситуація була іншою. Ми - лише семеро: п’ятеро найманців, маг і письменник. У відкриту сутичку пустельники не полізли б - надто добре пам’ятають гостроту нашої сталі. А ось засідку влаштувати могли легко. Їхнє терпіння та хитрість не варто було недооцінювати.

Я вирішила: потрібно знову переглянути карту. Вибрати шлях так, аби перетнути пустелю найкоротшим відрізком і не заходити надто глибоко у піски. Кожна зайва верста могла коштувати нам життя.

***

Перед сном я вирішила навідатися до кімнати мага й поговорити з ним про те, що крутилося в голові вже кілька днів. А заразом спробувати випитати, хто ж його переслідує - хоч це й суперечило деяким власним правилам.

Чаклун зустрів мене непривітним поглядом. Довго не відчиняв двері, а коли нарешті впустив, то зробив це так, ніби впускав не союзницю, а настирливого кредитора. Тісна кімнатка світилася лише від крихітної свічки. Повітря було густе, затхле, з гірким присмаком паленого трав’яного диму - він, мабуть, знову палив свої захисні пахощі.

- Чого тобі? - його голос прозвучав холодно, відчужено, з тією напругою, що зазвичай передвіщає сварку. Було очевидно: маг хотів якнайшвидше виставити мене за двері.

- А я дивлюся, ти забобонний, мов неграмотний селюк, - я вишкірилася у посмішці, намагаючись зламати його кам’яну серйозність. - А ще магом себе називаєш… Може тоді й договір краще розірвати - заради твоєї ж безпеки? А то, дивися, смерть на тебе накличу! - при цьому я надула щоки й витріщила очі, удаючи сільську відьму. Грала на повну силу, і треба сказати - враження вийшло досить лячне, адже очі в мене від природи великі.

- Я тебе не боюся, - відповів він рівно, без тіні емоцій. Він все ще думав, що я ведунка. - Я добре обізнаний з цією силою. І знаю, що ви смерть лише передрікаєте, а не насилаєте.

Я підняла брови. Отакої. А чаклун, виявляється, не просто підозріливий буркун, а ще й розсудливий чоловік.

- Тоді з чого раптом така неприязнь? - поцікавилася я.

- Це не має стосунку до тебе, - відповів він коротко, але очі його потемніли.

- А до тих, хто тебе переслідує? - я зробила крок ближче, не зводячи з нього погляду. - Тих, що нацькували на тебе химер і бандитів у Лоару? А потім ще й розбійників пустили по твоєму сліду? І орків підняли? А до того найняли мисливців? Я щось пропустила? - сказала я з іронічною усмішкою, провокуючи його на відповідь.

- Спостережлива, - тихо мовив він, і в голосі з’явилася ледь чутна повага. - Або ж… ти справді бачиш майбутнє?

- Про це я ще в столиці казала, якщо пам’ятаєш, - нагадала я, не ведучись на його натяк. - Краще скажи: що такого важливого ти тягнеш у Триград?

- Цього я не можу сказати, - відрубав він.

- Отже, артефакт, - зробила я вигляд, що вгадую. - І без нього, якщо не доставити вчасно, буде повінь, засуха, землетрус… або ще якась напасть?

Чаклун, несподівано для себе, посміхнувся. В його очах промайнув вогник, який розвіяв тінь похмурості.

- З такими здібностями тобі варто було б піти в пророчиці, а не в найманці, - сказав він і, здається, вперше за вечір трохи повеселів. - Майже вгадала. А тепер твоя черга: яке у тебе діло?