-13-

Ми зупинилися біля печери, щоб відпочити та перевірити, як наші рани.

- Як він? Живий? - запитав Таргас, допомагаючи спустити на землю Вір’єна.

- Авжеж, живий, - відповіла я, хоча сама ледь трималася на ногах. – Що з ним станеться.

Удвох ми обережно поклали Вір’єна поруч зі сплячим магом, якого Дітор уже встиг вмостити на ковдрі. Я лише зітхнула: сподіваюся, наш наймач швидко прийде до тями, бо вночі, скоріш за все, на нас знову чекатимуть “гості”. Тримати оборону вчотирьох буде важко.   Я, звісно, потайки кожному - і чаклуну, і аристократу - підлила кілька крапель зілля Такієни, щиро сподіваючись на його швидку дію. Хоча, якщо чесно, це зілля взагалі-то призначене для зовсім інших ран.

Поки інші облаштовувалися й розстеляли покривала, я вирішила замести сліди, за якими можна було нас знайти.

Вийшовши з печери, я прикликала хуртовину. Білі снігові вихори закрутилися над камінням, швидко вкриваючи наші сліди, наче їх ніколи й не було. Але я знову не розрахувала сил. Мороз пронизав мене до кісток, і коли я повернулася до печери, то відчувала себе, наче п’яна після довгого бенкету.

- Ріда? Що з тобою? - занепокоєно вигукнув Дітор, вчасно підхопивши мене, коли я осідала на землю.

- Перевтома… - ледве прошепотіла я.

- Може, все ж твоя “подряпина” й не така вже й подряпина? - буркнув він, але очі його світилися щирою тривогою.

- Ні. Все добре. Треба лише лягти й відпочити...

Я раптово замовкла, бо відчула сторонню присутність у печері. Холодок пробіг уздовж хребта.

- Хто тут? Виходь! - наказала я якомога голосніше, намагаючись, щоб голос звучав упевнено, хоча всередині вже прокидалася тривога.

Усі з моєї команди здивовано подивилися на мене, а тоді раптом тінь відділилася від стіни. З темряви, освітлений лише мерехтливим полум’ям вогнища, вийшов молодий чоловік. Його обличчя здавалося блідим, майже нереальним у відблисках вогню.

- Я не завдам вам шкоди, - промовив він тихим, але впевненим голосом.

Що він казав далі - я вже не знала. Світ різко поплив перед очима, і я втратила свідомість, відчуваючи лише, як тіло падає в темряву…

***

Я прокинулася від запаху хвої. Відкривши очі, переконалася, що лежу на лежанці з ялинкових лап, ретельно встелених ковдрою. Цей аромат мені подобався.

Поранена рука дивним чином не боліла й була акуратно перев’язана чистою тканиною.

- Ти отямилася! - радісно вигукнув Дітор, сідаючи поруч. Схоже, зараз була його черга вартувати.

- Так, - кивнула я.  Скільки часу пройшло?

- Майже світанок. Ти їсти хочеш?

- Не відмовлюсь, - промовила я, відчуваючи, як живіт буквально прилип до хребта. - Хто мене перев’язав?

- Оріде, - відповів Дітор.

Я напружилася. Отже, ми в печері не самі. Це не було сном.

- І де він?

- Та он, спить… А ні, вже прокинувся. Знайомся - це Ріда.

Незнайомець підвівся й сів ближче до нас.

Спершу здалося, що переді мною - ельф, але придивившись уважніше, я зрозуміла: у кращому випадку напівкровка. Тонкі риси обличчя, теплі карі очі з довгими віями, темно-каштанове волосся, надто довге для чоловіка, спадало на груди. Лінія губ м’яка, майже жіночна, а довгі чутливі пальці явно не знали тяжкої праці. А ще вуха видавали, що він не зовсім людина. Він неквапливо перебігав пальцями по краю ковдри, спокійно й уважно дивлячись на мене.

- Як себе почуваєш? Краще? - його голос був тихим, але впевненим, без жодного натяку на страх чи сумнів.

- Добре… Дякую, - коротко відповіла я.

Його поява серед гір узимку здавалася підозрілою, особливо після всіх останніх пригод.

- Моє ім’я - Оріде, - представився він особисто. - Як і ви, я натрапив на цю печеру, шукаючи схованку на ніч.

Я повернулася до нього обличчям і пильно зазирнула йому в очі. Оріде не тільки не злякався мого погляду - він навіть не занервував. Навпаки, здавалося, ніби саме я була тут чужою. Потім, щоб підтримати розмову, він почав розповідати про себе.

Виявилося, що Оріде - мандрівний письменник. Він занотовував усе, що бачив у дорозі: людей, міста, навіть природу. Тепер йшов до Триграду, мріючи описати його у книзі. Метою хлопця було залишити нащадкам спогад про останнє творіння Старого Світу, яке ще не встигло впасти в руїну. Я й гадки не мала, що такі мрійники досі існують. Думала, вони давно зникли разом із феніксами й драконами.

- І що ти забув у горах узимку? - запитала я, не відкидаючи підозри.

- До Триграду йду. Книгу про нього писатиму, малюнків зроблю чимало, - спокійно відповів він притримуючись своєї оповіді.

- Це ми зрозуміли. Але чому взимку? - я звузила очі.

- Місто мене покликало, - серйозно відповів Оріде.

- Що покликало? - здивувався Дітор.

- Місто, - просто повторив письменник.

Я лише зітхнула. Так, бачила я вже таких одержимих натхненням. Для них немає значення: спека чи мороз, буря чи гроза. Вони живуть у своєму світі, за власними законами, часто суворішими й безглуздішими за будь-які людські.