-12-

Наступна зупинка розташувалася якраз посеред шляху через гори. Станція дивом збереглася: будівля стояла майже неушкоджена, а в деяких вікнах навіть і досі трималися шибки - за п’ятсот років так ніхто й не спромігся їх забрати чи розбити остаточно. Усередині було холодно й тихо, лише вітер свистів у тріщинах, нагадуючи про час, який минув над цими стінами.

Дітор, як допитлива дитина, підняв із підлоги уламок скла й відразу ж порізався, тихо вилаявшись. Його кров упала на кам’яну плитку темними краплями.

Ми хутко розбили чергування та кожен зайнявся справою. Хто їсти готовити, хто захист встановлювати.

Про стеження я вирішила поки не розповідати. Хоча раз за разом помічала шпигуна, якого виявила раніше. Він то відставав від нас, то випереджав, тримаючись на такій відстані, щоб не можна було впевнено його зловити на гарячому. Здавалося, він грав у дивну гру - показувався, щоб ми знали про його існування, але водночас залишався недосяжним. Сьогодні він також за нами слідкував, сидячи на скелі.

***

Моя черга стояти на варті випала під ранок. Я спеціально обрала саме цей час, бо все одно прокидалася ще до світанку. Отож я сиділа в напівтемряві й мовчки спостерігала, як за вікном, за межами захисного кола, бродять збиті з пантелику орки.

Чаклун, як завжди, розставив довкола амулети, аби ті не пропускали сторонніх усередину контуру. Та я посилила їх дію: усе, що знаходилося всередині, ставало невидимим для очей тих, хто дивився ззовні. Тому орки й плуталися в темряві - запах диму та людей вони відчували, а нас не бачили.

Я боялася навіть поворухнутися, щоб не привернути увагу непроханих гостей, доки не придумаю план дій. Виходити в астрал було марно: орки - не тупі звірі, простим вогнем їх не відігнати, а рукопаш у такому тілі не мав жодного сенсу. Можна було використати лід чи інші засоби, але розкривати свої козирі перед пташкою-шпигуном не хотілося. Хто знає, що ще вигадає наш невидимий переслідувач?

Тож доведеться будити своїх.

Найближче до мене лежав Вір’єн. За короткий час мандрів я встигла запам’ятати, хто як і від чого прокидається. Я нахилилася над аристократом і легенько торкнулася його плеча. Він розплющив очі й оторопіло завмер, вдивляючись у моє обличчя, яке було небезпечно близько. Я заперечно хитнула головою й очима вказала на вікно. Вір’єн із розчаруванням глянув поверх мого плеча.

- Скільки їх? - прошепотів він так тихо, що я радше прочитала його слова по губах, аніж почула.

- Троє. І це лише ті, що з цього боку. Невідомо, скільки ще кружляє з інших. Бар’єр робить нас невидимими, але, на жаль, не безшумними.

- Наскільки він міцний?

- Поки що вони намагалися пройти крізь нього по одному й не змогли. Але якщо натиснуть гуртом - не впевнена, що витримає. Та й якщо зруйнують хоча б три з дванадцяти амулетів - захист упаде. Ти буди чаклуна, а я розбуджу інших.

З Дітором було складніше - він єдиний прокидався важко й завжди шумно. Навіть ведмедеподібний Таргас був тихіший. Тож я спершу притиснула хлопця до підлоги й закрила йому рот долонею. Лише коли він остаточно отямився, коротко пояснила ситуацію:

- Вставай і обережно збирай речі.

Не встигла я закінчити, як у повітрі пролунав різкий звук - ніби лопнула до краю натягнена струна.

- Можна й не тихо, але швидко! – змінив мій наказ чаклун, що збирався поряд.

Це означало лише одне: перший амулет вийшов з ладу.

- От покидьки, - тихо вилаялася Сіра, швидко укладаючи речі на коня.

Орки швидко збагнули, що їм заважає, й невдовзі знищили ще один амулет.

Я кинула погляд на свого коня. Ебон зрозумів мене без слів і легенько хитнув головою.

Дзвін. Третій амулет розлетівся на друзки - і вмить орки заполонили простір довкола нас. У горах вони не жили й просто так сюди б не забрели. Отже, їхнє з’явлення могло означати лише одне: їх послав той самий, хто стежив за нами через отруйного пугача.

“От і доґралася…” - майнула думка. Не треба було кидати виклик. Перечекали б тихенько у печері завірюху - і все. У кожного мага запас сил зрештою вичерпується. Але ж ні, мені закортіло показати свою кмітливість. І ось тепер ми стоїмо в оточенні кровожерних потвор, яких можна зупинити лише відрубавши голову. Втрату кінцівок вони майже не помічали, а про перемовини й мови бути не могло.

Я радше відчула, ніж почула, як у руках Дітора задзвенів оголений меч, тремтячи від нетерплячки скуштувати крові. Так-так, він скучив за боєм за всі ці роки.

Орки були озброєні кривими ятаганами, важкими, мов із каменю. У мене й у Дітора - полуторні мечі; у Вір’єна - два одноручники, якими він володів у парі так упевнено, ніби ті були продовженням його рук. Сіра приготувала лук зі стрілами, пальці її вже лежали на тятиві. Таргас міцно стиснув у руках спис, і від того здавалося, що саме древко скрипіло від напруги. На диво, чаклун теж відмовився від чар і вихопив одноручний клинок - нової магічної роботи, заговорений, блискучий і смертоносний.

Шестеро найманців проти трьох орків - начебто й нестрашно, та все залежить від вдачі. На нашому боці були три заговорені клинки, моя надлюдська сила та майстерність Вір’єна, про яку, сподіваюся, недаремно ходили чутки. Я молилася, щоб Дітор не марно проходив науку під оком свого діда, аби Сіра не схибила, а Таргас виявився спритнішим, ніж виглядав. І, як з’ясувалося, чаклун вправніше вправлявся мечем, ніж творив закляття. Незабаром двоє орків уже лежали під нашими ногами, з розсіченими тілами й застиглими в очах прокльонами.