-11-

До Нижньогорська ми дісталися на дванадцятий день шляху. За цей час нас більше ніхто не переслідував - і це водночас тішило й тривожило. Тиша була підозрілою, занадто спокійною після всього пережитого. І тепер ми з непевним передчуттям дивилися на засніжені гірські вершини, що чекали попереду. Вони приховували у собі безліч небезпек - від засідок найнятих розбійників до зрадливих лавин, готових зійти будь-якої миті.

Щоб не заблукати, вирішили триматися старої, давно занедбаної дороги, яка ще колись перетинала ці гори. Починалася вона біля Нижньогорстка й закінчувалася вже у самому Триграді. Кам’яна кладка подекуди збереглася - влітку її можна було розгледіти крізь мох та бур’яни. Уздовж цього шляху колись існувало декілька проміжних станції для відпочинку, і саме на них я запланувала наші привали.

Я їхала попереду на Ебоні. Мій кінь був особливим - відчував небезпеку раніше за мене, навіть якщо вона ховалася під товстим шаром снігу. За мною тримався чаклун, а замикати похід, цього разу випало Таргісу. Решта старалась не сходити з вузької стежки, яку лишали стрункі ноги Ебона.

Близько обіду знову пішов сніг, цього разу такий густий, що світ зник за білою стіною. Видимість упала до нуля. Я зупинила коня й витягла компас. Стрілка шалено крутилася, не зупиняючись.

- Потрібно знайти сховище й перечекати завірюху, - звернулася я до мага. - Інакше ризикуємо зірватися в прірву або звернути не туди. У горах занадто багато залізної руди, компас тут марний.

- І де ж ти пропонуєш? Під ялиною, чи що? - скептично гмикнув чаклун.

- Чому під ялиною? Краще в печері, - відповіла я.

- Ага, прямо до тролів у гості… чи до кобольдів, - в’їдливо вставив Вір’єн. - Інших ідей немає?

- Можна ще попросити нашого мага розігнати хмари, - не втрималася я.

- На таке я витрачати резерв не стану, - різко відказав чаклун. - Тролі тут не водяться, а кобольди під час хуртовин сидять у шахтах. Тож вирушаємо до печер.

Я ледве стрималась, щоб не відповісти, що кобольдів у Корданських горах взагалі ніколи не було. Але лекції на пронизливому вітрі читати не хотілося, та й не наймали мене для цього.

Печера трапилася простора, проте з низькою стелею - кожному з нас доводилося нахиляти голову. Усередині ми знайшли сухі гілки й розвели невелике багаття, щоб зігрітися й пообідати. Полум’я кидало танцюючі тіні на кам’яні стіни, а дим змішувався із запахом сирої землі.

Від самого від’їзду з Лаори погода майже щодня “радувала” нас сильними снігопадами. Мій інстинкт, далекий від людського, весь час підказував: тут не обійшлося без магії. Та сама сила спричинила й незвичні осінні зливи. І ось тепер, стоячи біля виходу й вдивляючись у непробивну стіну хуртовини, я відчула підтвердження своїм підозрам.

Від снігу тягло чужою магією. Незнайомою. Не такою, як у нашого чаклуна. Я обернулася до нього - він дрімав біля вогню, як і решта, навіть не підозрюючи, що в повітрі ховається чиєсь втручання.

Про справжню мету своєї подорожі маг і далі мовчав. Таємниця. Для сторонніх ми виглядали як звичайний загін, що супроводжує чаклуна, котрий вирішив подивитися світ зимової пори. Нашою ж правдою було інше: він віз до Триграда щось надзвичайно цінне. Що саме - ми не знали. Але факт того, що його прагнули вбити не тільки розбійники, а й оуданські мисливці, казав сам за себе.

Яке ж воно, те “щось”, через яке готові пролити стільки крові? Мені раптом дуже закортіло дізнатися. І ще більше - зрозуміти, хто саме стоїть проти нас. Якби ж я не вбила всіх тих розбійників до останнього… треба було бодай одного взяти живим для допиту. Скільки разів я собі казала: спочатку думай, потім бий. Та дарма. Зробленого не повернеш.

Тому я вирішила відповісти нашому невидимому противнику. Переконавшись, що ніхто з моїх не дивиться, прошепотіла подумки:

“П’ятий танець. Танець вітру”.

Навколо моїх ніг закружляв маленький повітряний дракончик, а потім злетів угору, набираючи силу. Моє чаклунство виявилося сильнішим: не лише хуртовина вщухла - хмари розвіяло, й на мить засліпило нас яскраве зимове сонце.

Я похитнулася. Земля хиталася під ногами, перед очима все розпливалося, а в роті відчувався солоний присмак власної крові. Ці симптоми я знала добре - розплата за використанну силу.

- Потрібно вирушати далі, - сказала я якнайгучніше, намагаючись приховати тремтіння в голосі. - Ми ще встигнемо дістатися до першої станції до темряви.

Та ясна погода протрималася недовго. Вже на заході сонця небо знову затягнуло хмарами, і сніг посипався з новою силою. Але цього разу - звичайний.

***

Будівлі станції були зведені з каменю - й на наше щастя, доволі міцно. Головний корпус свого часу постраждав чи то від воєнних дій, чи від численних землетрусів, і тепер являв собою радше руїну з обваленими стінами та напівзасипаними підвалами. А от трактир дивом уцілів: його стіни стояли міцно, дах зберігся принаймні наполовину, а дерев’яні балки всередині ще трималися.

Але найбільше нас здивувало те, що ми знайшли у підвальних приміщеннях - старі лазні. Кам’яні купальні, викладені плиткою, з об’ємним резервуаром для води й навіть з облаштованим місцем для розігріву. Для мандрівників, які вже кілька тижнів не знали, що таке гаряча вода й чисте тіло, це було справжнім даром небес. Від самої думки про гарячу пару волосся почало свербіти, а плечі нили ще дужче. Якщо й далі лишатися без купелі - не дивно, що довелося б боротися вже не з хімерами, а з власними вошами.