-10-

Дороги до Брекви як такої не існувало. Лише тьмяний слід від саней, давно прокладений кимось і вже майже повністю засипаний свіжим снігом. Ми трималися тієї слабкої колії, рухаючись один за одним: я вела попереду, за мною їхали Таргас, чаклун, Сіра, Дітор, а замикав наш невеликий загін Вір’єн, ніби намагаючись узяти під контроль наші спини.

Їхали мовчки, не зупиняючись навіть перепочити. Перекушували на ходу: сухі шматки в’яленого м’яса, хліб, що вже встиг затвердіти від морозу. Кінський подих здіймав у повітрі клуби пари, які швидко розвіював холодний вітер. Чим далі ми заглиблювалися в дорогу, тим темнішими ставали небеса. Хмари обіцяли хуртовину, і вона вже насувалася з півночі. Нам пощастило - у Брекви ми встигли до початку завірюхи, котра, здавалося, мала тривати всю ніч.

Заїжджати безпосередньо в саме село ми не стали - там давно не довіряли чужинцям і ставилися до них із пересторогою. Замість того зупинилися в придорожньому трактирі, що стояв трохи осторонь від осель.

Трактир виявився майже порожнім, мов вимерлий. Лише запах старого дерева й диму нагадував, що місце ще живе. Спершу ми навіть не помітили господаря: він куняв, схилившись обличчям до стійки. Довелося Вір’єнy гучно грюкнути дверима, аби привернути до нас його увагу.

- Ви проїздом чи з ночівлею? - запитав сонно, протираючи очі, трактирник. У його голосі прозирала настороженість, але й цікавість водночас - усе ж таки не щодня доводиться приймати таку грізну компанію.

- З ночівлею, та ще й гарячої вечері бажаємо, - відказав чаклун спокійно, немов це була звичайна подорож, - і кімнати нам потрібні окремі.

- Це буде трохи складно, - пожвавішав господар. - Усі кімнати стоять порожні, відвідувачів тут не було вже давно, але їх мало. Навіть місцеві вже не заходять келих спорожнити. По домівках сидять, щойно сонце сховається. Ховаються за дверима, й ніхто після темряви навіть у власний двір не виходить. Навіть коли чують, що хтось шарудить у сараї чи хліві, все одно ніхто носа не висуне… І все це через тих потвор, випущених цими…

Він замовк, різко зблідши, бо вчасно усвідомив, що звертається до мага. До того самого, чиї побратими й накликали в світ небезпеку химер. В корчмі запанувала тиша, наповнена напруженням. Але чаклун анітрохи не зреагував - ні бровою не повів, ні словом не перебив трактирника. Він не вважав себе винним у тому, що сталося, і мовчки чекав, доки господар нарешті виконає свою роботу.

- Ох, щось я розбалакувався, - зніяковіло прокашлявся трактирник. - Ходімо, покажу вам ваші кімнати. Не турбуйтеся про холод - я не палю дарма. Зараз розтоплю каміни, і ви миттю зігрієтеся.

Він жестом запросив нас угору сходами, перед цим кинувши жінці, щоб готувала вечерю.

***

Пізніше ситної вечері, ми зібралися в кімнаті чаклуна. Атмосфера була серйозна й трохи напружена: тьмяне світло лампи хиталося від протягів, а на столі лежала моя мапа - акуратно розгорнута, з численними позначками й підписами, зробленими моєю рукою.

Дістатися до Триграда можна було двома шляхами: морем або через пустелю. Але тепер стояла люта зима, і північне узбережжя скувало товстим шаром криги. Вибір зробили швидко - рушити через гори, далі йти вздовж пустелі, яку можна було обійти двома способами: або петляючи біля пагорбів, або ж через озеро Вдовиних Сліз. Перший варіант здавався кращим, адже по дорозі ми планували зазирнути в Браймонт і відшукати там ще одного мага, відповідального за це завдання. Це трохи подовжувало маршрут, але було необхідно.

Розібравшись із пустелею, почали сперечатися, яким саме перевалом переходити гори. Найзручнішим був Міршський - широкий і пологий. Проте водночас найнебезпечніший, бо саме там промишляли гірські тролі. Їхні напади часто завершувалися загибеллю навіть добре озброєних загонів. Після довгих дискусій і моїх переконань вибір зрештою упав на Крігарський. Він був значно вужчий і крутіший, але зате не мав агресивних мешканців, хіба що диких кіз та випадкових хижаків.

Останнім людським поселенням на нашому шляху було Нижньогорське. Далі - лише безлюдні гори, холодні печери, сухий пайок і небезпека з кожним кроком. А ще голодні звірі вперемішку з немерцями. Бр-р-р, аж мороз пробіг по спині від самої думки.

Немерці, як відомо, бувають двох видів: розумні й нерозумні. І я навіть постукала по дереву, аби на нашому шляху трапилися, в разі чого, тільки розумні - з такими завжди можна домовитися, розійтися мирно й без кровопролиття.

- Арідара, ти що, забобонна? - із насмішкою запитав Вір’єн, помітивши мій жест. - І це при тому, що живеш у будинку з привидами.

- Привиди - нематеріальні, - спокійно відповіла я. - Вони не можуть завдати фізичної шкоди. А от перевертень цілком здатен перегризти горло серед ночі.

- Щ-що?!! - Дітор аж побілів, з жахом дивлячись на мене. - У тебе вдома живуть привиди?!! І я мешкав там майже два місяці, нічого про це не знаючи? Чому ти мені відразу не сказала?!

Спершу мені дуже закортіло стукнути Дітора по його дурнуватій голові, але, кинувши погляд на Вір’єна, я ледь стрималася. Обличчя аристократа варто було бачити: він скривився так, ніби йому запхали в рот цілу жменю часнику, а потім миттєво заморозили - і тепер він застиг із тією гримасою, вочевидь, шкодуючи, що взагалі завів розмову.

- Гаразд, балачок досить. Час відпочивати, - сказала я, обережно складаючи мапу, яка свого часу коштувала мені чверть винки. Дорога річ, але безцінна завдяки своїй точності.