-9-

Я лютувала так, що ладна була просто зараз гримнути дверима й піти світ за очі, аби більше ніхто не бачив ані мене, ані мого гніву. В грудях палав вогонь образи, руки самі стискалися в кулаки. Я вже уявляла, як залишаю цей дім і всі ці дурнуваті накази позаду.

Та цьому не судилося статися. І винен у тому був Дітор

Точніше - хитрий чаклун підступно розіграв свою партію. Він звернувся до графа з проханням виділити йому загін найманців для виконання свого доручення. Але зробив це не прямо, а через одного з королівських секретарів - а значить, відмовити граф просто не міг, не наражаючи себе на немилість монарха.

Та навіть це було не найгірше.

Чаклун попросив у супровід не лише мене, а й Дітора. І тепер, навіть якщо я могла би вчинити так, як підказувало серце, - піти геть, відмовитися, втекти, - то він уже не мав такого вибору. Його зв’язали руки наказом. Хоча, можливо, й міг би порушити його, але тоді став би вигнанцем - а бути вигнанцем у цій країні гірше, ніж смерть.

Я не могла дозволити цього. Не могла приректи його на таку долю.

І так само не могла відпустити самого до Триграда без нагляду - химери ще не сказали свого останнього слова. Я відчувала це нутром: вони повернуться. І якщо хтось має зустріти їх першим - то краще вже я.

- Вже відомо, хто, окрім нас двох, ще піде? - запитала я у Хейдена, вдивляючись у його втомлене обличчя.

- Поки що ні, - відповів він, злегка знизавши плечима. - Збираю добровольців. Якщо такі взагалі знайдуться. А ти когось маєш на прикметі?

- Ні, - чесно зізналася я після короткої паузи.

У голові відразу промайнула думка про Лібку, але я швидко відкинула її. Він для цього зовсім не годився: вік, сім’я, та й узагалі - Лібка ніколи не любив пригод і подорожей, тим паче таких виснажливих і небезпечних.

- Шкода, - зітхнув Хейден. - Погані взаємини в команді можуть лише зашкодити. А без злагодженості в дорозі ви довго не протримаєтесь.

- Впораємось, - відповіла я твердіше, ніж відчувала насправді. - Коли треба вирушати?

- У вас є два дні на збори.

- Добре, - сказала я, трохи кивнувши, й залишила кімнату.

Насправді ж - зовсім не добре.

Три дні - це мізер. Стільки всього треба вирішити, залагодити, зібрати, а часу майже не залишалося. Але я не стала говорити про це керівництву - марна справа. Скарги нічого не змінять, а тільки викличуть сумніви в моїй професійності. Тому доведеться мовчки прийняти умови і працювати.

***

На ці два дні нам дали звільнення від патрулювання міста.

І, мабуть, то було на краще.

Я відразу домовилася з Лібкою, щоб він наглядав за моїм будинком. Привидів напарник не боявся - навпаки, жартував, що їм теж потрібна компанія.

Я зітхнула. Хоч як би доля не крутила, та я все ж сподіваюся повернутися додому. У стінах рідної оселі, навіть із привидами, було спокійніше, ніж у безкраїх дорогах, де за кожним поворотом може чатувати смерть.

Потім довелося обирати коня для Дітора - його стара кляча й справді навряд чи витримала б більше версти. Хлопець сяяв від радості, коли зупинився на міцному сірому з білосніжною гривою - видно було, що кінь йому давно припав до серця.

Далі - базар. Купівля провізії, тканини для перев’язок, кілька мішків крупи, сушене м’ясо та хлібці, що довго не псуються. І ще фляги для води - у дорозі це дорожче за золото.

***

В останній вечір ми зібралися в кабінеті графа, щоб і познайомитися з іншими членами команди, і отримати додаткові інструкції. Чаклун прибув вчасно, не сам, а в супроводі ще трьох найманців.

Таргас - справжня гора м’язів, майже велетень, від одного вигляду якого дерев’яні меблі наче скрипіли від страху. І невисока, струнка дівчина-лучниця Сіра, з гострим, мов лезо, поглядом та рухами хижака, готового будь-якої миті випустити стрілу.

А от третім був той, кого ледь помітивши захотілося завити на весь двір вовчим виттям і відмовитися від роботи - хай навіть це коштувало б мені ста золотих вінок.

Вір’єн. Хто б сумнівався, що він не втратить нагоди урвати такий шматок? Закон аристократії жорстокий: молодші сини мусять самі прокладати собі шлях у житті. Навіть якщо той шлях виявляється кривавим і небезпечним - шляхом найманця.

- Гадаю, представляти вас немає потреби, - сухо промовив маг, іронічно зиркнувши на наші обличчя. - За вашими виразами й так видно, що ви знайомі дуже добре.

- Ти навіть не уявляєш, наскільки добре, - прошипіла я крізь зуби.

Тепер мені стало зрозуміло, чому Лібка так раптово отримав підвищення на службі. Все зійшлося в єдину картину.

- Вирушаємо завтра зранку. Маємо встигнути дістатися до Брекви ще до темряви, - його тон не допускав заперечень.

Та й сперечатися справді не мало сенсу. Маг мав рацію: якщо ми не вирушимо на світанку, то ночувати доведеться в засніженому лісі під голим небом - серед вовчого виття, скрипучих від вітру дерев і холоду, що пробирає до кісток.

***

Попрощавшись і відправивши Дітора вечеряти до “Трьоми”, я вирішила навідатися ще в одне місце.