-8-

Я лежала без сну, втупившись у балдахін над ліжком. Втомлене тіло прагнуло спокою, та щойно я заплющувала очі - кошмар ночі оживав знову й знову, мов знущаючись із мене.

Переді мною вставали ті картини, які варто було б розповідати лише біля нічного вогнища, та й то, щоб налякати слухачів, а не переживати наяву.

Коли ми з Лібкою спустилися до нижнього міста, перед нами відкрилася справжня прірва жаху. Вузькі вулички були переповнені чудовиськами, немов саме пекло вирвалося на волю. На шляху їм стояли наші найманці - відчайдушні, але виснажені, вони намагалися хоч якось стримати навалу. З усіх боків долинали передсмертні крики, стогін і прокльони, що змішувалися в химерний хор відчаю.

Я бачила, як одна потвора кидалася з одного воїна на іншого, рвала тіла, немов ганчір’я. Хтось спробував відбитися вогнем - і тепер він сам лежав мертвий, розірваний на шматки, а некероване полум’я з шаленим танцем пожирало солом’яні дахи нетрів. Запах гару змішувався зі смородом крові, від якого пекло в горлі.

На мить мені здалося, що я повернулася додому, у те пекло, яке колись залишила за спиною. Атмосфера бою була для мене занадто знайомою, рідною майже до болю. Але голос Лібки, гучний і лютий, вирвав мене з цього моторошного відчуття.

А далі - все пішло так, як я колись любила. Крики, звірячий рев і кров. Кров усюди: на снігу, на моєму мечі, на одязі… навіть на губах. Вона пекла, збуджувала, кликала глибше.

Лібка стояв спиною до мене, перетворений на саму лють. Смерть Гредора підштовхнула його в безодню гніву: він бився, мов одержимий, не шкодуючи ані себе, ані ворогів. Один за одним чудовиська падали під його ударами, та я бачила - він виснажувався швидше, ніж мав би.

А я… я ледве тримала себе. Ледь стримувала ту силу, що рвалася назовні, готову змести все довкола, і друзів, і ворогів. Моя сутність прагнула вирватися, показати, ким я є насправді. Темрява приховувала лише частину - спотворене трансформацією обличчя, очі, що світилися нелюдським світлом. У глибині душі, там, де ще залишалася крихітка людського, я тішилася бодай тим, що це було сховане від чужих поглядів.

Бо якби вони побачили мене справжню – хтозна, кого б вважали страшнішим: химер чи мене.

***

Сонце вже хилиталося до горизонту, фарбуючи небо у мідно-червоні барви, і я зрозуміла, що настав час повертатися до столиці. Дітор, як завжди впертий, вирішив йти зі мною. Я не стала перечити - воно й на краще. Страшно було залишати його самого на моєму пагорбі: хто знає, чи не надумають ті створіння знову заглянути “на вогник”. Проти вовкведів мої укріплені двері, може, й вистояли б, а от проти тигрведів - я не була впевнена навіть наполовину.

У столиці першим ділом я розшукала Лібку. Його було легко впізнати здалеку - ходив похмурий, наче сама чорна хмара, з опущеною головою, мовби ніс на плечах тягар усього міста. Та щойно він помітив нас із Дітором, його обличчя трохи просвітліло, і він одразу кинувся ділитися останніми новинами.

Новини, щоправда, були не з приємних.

Виявилося, що вдень наші найманці натрапили на лазівку, через яку химери пробралися до міста. Початок її знаходився під самою південною стіною, а от кінець… на диво, вів у підвал будинку одного з магів, яких найняли спеціально для охорони столиці.

- Уявляєш? - глухо мовив Лібка, стискаючи кулаки так, що кісточки побіліли. - Власний підвал того, хто мав би захищати нас, став входом для чудовиськ.

Для чого це було потрібно чаклуну, ми так і не дізналися. Маг не встиг нічого пояснити - він загинув миттєво від власного ж закляття. Самозахист? Спроба замести сліди? Чи кара від вищих сил? Ніхто не знав. Його тіло спалахнуло, і від нього залишилася лише купка сірої попелястої пилюки, яку вітер розніс по кутках.

Запах паленого стояв у повітрі ще довго, нагадуючи всім про зраду та смерть.

***

Ще два тижні поспіль ми патрулювали місто у посиленому режимі - не лише вночі, але й удень, про всяк випадок, щоб переконатися, що потвори раптом не повернуться. Та після смерті мага химер біля міських стін більше не бачили навіть удень.

Столиця поступово заспокоювалася. Здавалося, сама зима своїм м’яким білим покривалом прагнула стерти з пам’яті мешканців ніч жаху, заховати криваві сни у глибині снігів. Попереду чекали зимові свята, і людям кортіло сміху, тепла та веселощів, а не скорботи й страху.

Постраждалі будинки вже встигли полагодити, нові балки та свіжий тин гармонійно лягали під покровом снігу, приховуючи всі сліди руйнувань. Кривавий бруд зник під білим настилом, ніби й не було тих жахливих подій.

Король, добре розуміючи, що народові потрібне відволікання, вирішив влаштувати “дванадцятиденні бали”, які мали завершитися у День Зимового Сонцестояння, останній день року. Для монарха це був не лише привід зміцнити власний престиж, а й спосіб показати, що його влада сильніша за будь-який жах.

Знатні роди з’їжджалися з усієї округи. Кожен прагнув продемонструвати свою відданість монарху, засвідчити могутність прізвища і водночас не відстати від сусідів. Слухи про нещодавні напади не стали для них перешкодою - бажання блиснути на королівських прийомах виявилося сильнішим за страх.

А внизу, серед простого люду, життя текло своїм чередом. У переддень свят кожен двір прикрашали ялиновими гілками, з печей тягнувся запах свіжоспеченого хліба й медових пряників. У заможніших господах пекли пироги з капустою чи маком, а бідніші сім’ї тішилися хоча б кашею з сушеними яблуками.