-36-

Підземними тунелями, як виявилося, користувалися не лише пустельники чи дикі звірі, а й… мінотаври.

Натрапили ми на них цілком випадково, коли намагалися з’ясувати, куди поділися Дітор із чаклуном. У таборі їх не було - це ми зрозуміли після розмови пустельника з незнайомцем - тож вирушили обстежувати печери, якими рясніло підземелля.

І от, у одній з таких печер, я буквально врізалася в когось - твердого, мов скеля. І лише коли підняла погляд, усвідомила, що стою носом у груди мінотавра.

Від несподіванки я ледь не заверещала на повен голос, але все ж утрималася. А от від лайки - ні. У хвилину паніки язик, як завжди, виявився швидшим за розум.

Моє “добре слово” про непутящу матір мінотаврів, здається, виявилося фатальною помилкою. Тож єдиною прийнятною компенсацією за образу мали стати наші голови - бажано на срібних тацях.

Ми бігли так, наче за нами гналися самі демони. Повітря свистіло у вухах, камінці сипалися з-під ніг, а в напівтемряві стіни миготіли суцільним розмитим потоком.

Ніхто не озирався - і ніхто не думав про спротив. Усі троє мінотаврів здавалися горами м’язів, і навіть один їхній удар міг би перетворити нас на пляму на стіні.

Тунель розходився у десятки напрямків, утворюючи справжній кам’яний лабіринт. Та щойно здалося, що ми відірвалися, як один із мінотаврів з’явився попереду - пройшовши паралельним ходом, він тепер виходив нам просто в лобову.

На щастя, поруч перебувала ще одна гілка - вузький прохід, який міг стати нашою рятівною стежкою. Але доля, як завжди, мала інші плани.

Я вже хотіла кинутися вбік, коли почула інший звук - не тупіт важких копит, а м’яке, ледь чутне шаркання лап.

Орчина зграя. Точніше, її частина. Поруч із вожаком рухалася двоє перевертнів, і в напівтемряві їхні очі яскраво світилися.

Схоже, сьогодні настав справжній день несподіваних зустрічей.

Мить - і три сили зійшлися в одному місці: ми, мінотаври й перевертні.

Все могло закінчитися різаниною, але сталося диво: поява перевертнів охолодила запал розлючених мінотаврів. Гуркіт копит змінився глухим бурчанням, а замість битви запанувала тиша - важка, натягнута, як тятива.

Здавалося, ще трохи - і хтось не витримає.

Мої сухі вибачення були вислухані без особливого ентузіазму, але, коли мінотаври дізналися, що ми шукали своїх серед пустельників, - нас не лише пробачили, а й запросили в гості. Виявилося, що бикоголові самі перебували у стані давньої ворожнечі з пустельниками.

Вони запросили нас у гості - наполегливо, майже настирливо. Усі наші спроби чемно відмовитися залишилися не почутими. Атмосфера почала напружуватися, і, коли вже здавалося, що ось-ось спалахне новий конфлікт, слово взяв Орька. Перевертень тихо зауважив, що відчув ледь вловимий, але знайомий запах, який виходив від одного з мінотаврів. Я здивовано глянула на нього, проте розпитувати не стала - надто вже непевною здавалася ситуація. Лише схилилася до Вір’єна й прошепотіла йому на вухо, що, можливо, ці мінотаври знають, де наші. Після короткого обміну поглядами ми погодилися піти з ними - хто знає, можливо мінотаври знають більше, аніж мовчать.

***

Нас, як шанованих гостей… або, принаймні, тих, кому належало виявити елементарну ввічливість, провели до центру площі, до будинку старшини племені.

- Чекайте тут, - коротко буркнув один із наших супровідників і зник за важкою полотняною завісою, що правила за двері.

На мить запанувала тиша. Вогонь у факелах потріскував, а протяг доніс до мого носа запах смаженого м’яса.

- Рідо, у тебе серед мінотаврів знайомі є? - з надією в голосі запитав Вір’єн, намагаючись розрядити напруження.

- Років чотириста тому були, а зараз нема, - байдуже відповіла я, спостерігаючи, як один із вовків Орьки позіхає, виляючи хвостом.

- Чотириста?.. - здивовано підвів брови аристократ.

- Так, і що з того? - спробувала я перевести все на жарт, не бажаючи знову повертатися до теми свого минулого.

- Просто щойно по-справжньому усвідомив, наскільки ти… доросла, - мрійливо протягнув він, і на обличчі у нього з’явилася та знайома самовдоволена усмішка.

- Зараз вб’ю! - процідила я крізь зуби, стискаючи кулаки, розуміючи, що найманець ледь не назвав мене старою.

- Але все одно люблю тебе, - спокійно додав той, навіть не звертаючи уваги на загрозу.

Я лише важко зітхнула й відвернулася, кидаючи погляд на Орьку, який увесь цей час стояв трохи осторонь.

- То що ти робив у тунелях? - коротко спитала я, намагаючись відволіктись від аристократа.

- Додому йшли, - відповів перевертень. - Не дуже люблю обпікати лапи об пісок. Тут прохолодніше.

Я кивнула, задумливо поглядаючи на нього. Орька завжди говорив просто, але за його словами часто ховалося більше, ніж він хотів показати. І цього разу я відчула - у “додому йшли” є щось більше, ніж здається.

- А від кого ви тікали цього разу? - напряму запитала я.

- А чому ти вирішила, що ми тікали? - здивовано питанням на питання відповів він.