9. Поїздка

Руслан не пригадував, чи коли-небудь так злився на себе. Усе через дурну обіцянку. Обіцяти те, чого не хочеш виконувати — не у його правилах. Чому ж зробив це, як слід не обдумавши?

Одружуючись з Поліною, планував наражати її на небезпеку, як єдине слабке місце Наконечного. Та все перевернулося з ніг на голову, коли стало зрозуміло, як насправді дядько ставиться до племінниці. Він почав бажати захистити її. Чорт.

Звісно, обіцянка безпеки не означає, що він її не використовуватиме. Але тепер змушений робити так, щоб з голови його дружини не впало й волосинки. Плани можуть змінюватися, та обіцянка залишається обіцянкою. Особливо, якщо це слово чоловіка, дане жінці. 

Він поїхав до Дніпра з кількох причин. Навідати маму. Зазирнути до Ніни. Побути якомога далі від дружини, не думати про неї.

Заходив до батьківського будинку з тривогою, що переслідувала його у цих стінах, відколи з мамою трапилося лихо.

— О, доброго ранку, ви приїхали! — привіталася доглядальниця, яка цілодобово була біля мами.

— Доброго ранку. Як вона?

Жінка років сорока у джинсах і широкому светрі підтиснула губи, а тоді відповіла:

— Стабільно. Зараз у вітальні, сидить біля вікна, проходьте.

— А тітка не приїжджала?

— Була на минулих вихідних, за тиждень-два знову навідає. Вас згадувала.

— Мене?

Доглядальниця кивнула.

— Так, обурювалася, що ви переїхали й одружилися, а їй навіть не повідомили. Грозила, що з'ясовуватиме стосунки, щойно покажетесь їй на очі.  

Руслан похитав головою. Це швидше він з нею з'ясовуватиме стосунки через проколи дядька. Він скинув пальто і зайшов у велику світлу вітальню. Мама сиділа на кріслі й дивилася у стелю.

— Мамо…

Вона повільно перевела на нього погляд і раптом широко, неусвідомлено усміхнулася.

— Синочку, ти приїхав!.. Олежику!

Руслана на мить обнадіяли перші слова, та надія згасла, щойно почув ім’я брата. Навіть краватку надів для неї, гадав, може хоч це змусить її впізнавати саме його — коли була при пам’яті, завжди казала, що йому личать краватки, просила надівати частіше. Однак тепер у кожному, хто приходив, мама бачила тільки Олега. З краваткою чи без.

— Приїхав, мамо.

Він підійшов і присів біля маминого крісла.

— Добре-добре, що приїхав, піди поговори з Богданом, він же тебе любить як рідного.

Руслан опустив голову. Мама застрягла у тих часах, коли його старший брат не здатен був порозумітися з вітчимом, Руслановим татом. У братів були чудові стосунки попри все, але Олег ніяк не міг прийняти чужого чоловіка, хоч той його виховав і мав за рідного сина.

Під мамині примовляння він підійшов до столика, де стояло старе сімейне фото. На ньому дванадцятирічний Олег струнко стоїть між батьками, а шестирічний Руслан вчепився у мамину руку і дивиться кудись поза об’єктивом. Фото навіювало спогади безтурботного дитинства, але зачіпало надто багато болісних ран.

Йому бракує брата. І ніколи не перестане бракувати. Тата теж бракує, але останні татові дні принаймні пройшли тут, у цьому будинку, біля людей, які його любили.

— Не їдь у те місто, синку, — вела далі мама, перебуваючи у своєму світі. — Чому ти такий гордий? Богдан призначить тебе начальником відділу чи цілого заводу — куди захочеш. Все буде, не їдь…

Якби ж Олег і справді не поїхав. Якби ж не завів справи з якимось містечковим ділком, який перейшов дорогу Наконечному. Якби ж.

Руслан побув з матір’ю кілька годин, доки вона не стомилася і не захотіла подрімати. Більше не було чого тут затримуватися — цей дім занадто гнітив і тиснув своєю атмосферою затхлого, завмерлого часу. Відлік годин і днів тут зупинився п’ять років тому, коли помер тато, але життя остаточно припинилося ще через рік, коли рідкісні візити Олега зовсім припинилися, коли у всіх новинах його смерть виставили як смерть злочинця, а мамина й без того нестабільна психіка не витримала. 

Він мав куди поїхати, щоб відволіктися. Ніна завжди готова розрадити, хоч тепер, мабуть, була трохи розчарована ним. 

Вона зустріла його у спокусливій бордовій сукні, яка підкреслювала тонку талію і повні груди.

— Я скучила, — промуркотіла, притискаючись до Русланової грудної клітки, щойно він переступив поріг.  

Невже не гнівається? Мабуть, «подарунка» на картку було достатньо, щоб стерти її образу.

Він легко відсунув її вбік і, знявши верхній одяг, пройшов у кімнату. Влаштувався на дивані, відкинувшись на спинку, і заплющивши очі.

— Зробити тобі кави?

— Зроби.

Ніна мешкала у новій просторій квартирі, яку Руслан орендував. Він не робив їй милих подарунків, але регулярно спонсорував. Не телефонував, вони рідко виходили разом у люди, більшість спільного часу проводили в ліжку. Ніна була для нього коханкою і не більше, хоча сама вважала по-іншому, навіть до тітки й найкращого друга ввійшла у довіру.

— І що, як твоє подружнє життя? — спитала, повертаючись з кавою.

Щосили намагалася додати голосу байдужості, хоч Руслан вгадував, що не так їй вже й байдуже.

— Тебе це не стосується.

Вона сіла поруч, поставила каву на столик і склала руки на грудях.

— Я гадала, що…

— Що станеш моєю дружиною? Я одразу попереджав, що такого не буде.

— І що тепер? Я маю лишитися твоєю коханкою, доки не набридну зовсім?

— Приблизно так. Якщо не хочеш чекати, доки набриднеш, можемо розійтися вже.

Ніна подивилася на нього і надуті від образи щоки вмить набули звичного вигляду.

— Чого ти так зразу? Просто ж запитую. У тебе й так ніколи не було на мене часу, мені не звикати. Хочеш, я приїжджатиму до тебе туди?

— Навіть не думай. Я сам приїжджатиму, коли зможу.

Він взяв чашку і сьорбнув кави. Згадав, як недавно напився чаю з рук іншої, і мимовільно усміхнувся. 

Рука Ніни опинилася на його плечі й, не відчувши опору, поповзла до грудей. За мить розв’язана краватка полетіла за диван. Руслан знову відхилився на спинку, глянув нарешті на коханку. Вона стала поруч на дивані на коліна і нависла зверху, тягнучись губами до його губ. Прикрила густо нафарбовані вії й зачепила своїм мініатюрним носиком його ніс. Встигла лише легко торкнутися Русланових вуст, коли він відхилився і прошепотів: