8. Пір’їнка

Іноді одне слово, навіть якщо воно – лише обіцянка, здатне змінити життя. Безпека. Поліна почувалася безпечніше вже через те, що просто почула це слово з його вуст. Вона вірила сказаному не стільки тому, що була впевненою у своєму чоловіку, скільки через те, що хотілося нарешті комусь вірити і на когось покладатися. Тепер могла ходити сама вулицями, на вікні її кімнати не було ґратів, жодні фізичні знущання не загрожували. Для початку цього було достатньо.

Не те, щоб Руслан був з нею надто добрим чи ніжним, швидше – обережним, поблажливим. Так, саме поблажливість Поліна бачила у його стомлених поглядах чи лінивих дотиках. Підозріливість нікуди не зникла, тож іноді вона обережно випробовувала цю поблажливість, щоб впевнитися у широких межах своєї свободи.

Раніше дядько контролював кожну покупку, тож Поліна вирішила дізнатися, наскільки чоловік слідкуватиме за цим. Можливо, її телефон досі відслідковувався, тож першим ділом купила новий. Карткою Руслана. Однак він не видав жодним словом, що щось знає про покупку. Наступного ж дня зізналася сама і натомість почула лише байдуже: «Купила, і що з того?». Йому не було діла, чим вона займалася і на що витрачала гроші. Але якимось надто заманливим виглядало це відкриття, мовби пастка.

Оглядаючи будинок, Поліна натрапила на маленьку затишну кімнатку у правому крилі і вирішила зробити її своїм таємним куточком. Під вікном у кімнаті стояло вузьке ліжко, навпроти був комод, а праворуч – шафа. Вона облаштувала все на свій смак, перенесла сюди деякі речі, навіть купила кусючий, але затишний плед, у який можна було закутатися, годинами сидячи біля вікна і дивлячись на сад. Коли не виникало бажання гуляти після пар, одразу поверталася додому і проводила весь час у цій кімнаті. Саме тут почала працювати над своїм планом звільнення, хоч поки що й дозволяла собі трішки розслабитися і насолоджуватися більш приземленими речами. Як от готувати вечері.

Кулінарія була єдиним доступним хобі у будинку дядька, тож Поліна непогано ним оволоділа і тепер використовувала щодня. Вона зустрічала Руслана зі вже накритим столом, а тоді вечеряла разом з ним. Було некомфортно, хоч нічого поганого за вечерею й не ставалося. Вони говорили мало, дивлячись кожен у свою тарілку. Руслан ніколи не хвалив їжу, не запитував, як минув день, максимум – міг сказати «дякую» і попередити, що завтра буде пізніше.

Опісля вони лягали в одне ліжко. Руслан більше не торкався її, та Поліна все одно не могла заснути, доки не засинав він.

Суботнього вечора, коли вона повернулася у спальню, він лежав у ліжку і щось зосереджено читав на планшеті. Тихенько, не відволікаючи його, залізла під ковдру, але сон не приходив. Лежала, повернувшись до Руслана спиною і прислухалася до кожного звуку, найдужче – до його дихання.

Раптом світло планшета згасло і вимкнулася приліжкова лампа. Руслан порухався, а тоді опинився надто близько – обійняв зі спини, тісно втискаючи її спинку у свої груди. Одна його рука ковзнула під її шию, інша опинилася на одному з пагорбів грудей – через тонку тканину у долоню втискалася гостра вершинка. Поліна інерційно сіпнулася, але він тихо сказав:

- Не бійся, нічого я не роблю, засинай.

- Я так не засну.

- Заснеш. Звикай вже до того, що я можу тебе торкатися. Не довічно ж стримуватимуся…

Не довічно. Достатньо хоча б до того часу, коли вона підготує все для втечі. Поліна затамувала подих, а тоді зрозуміла, що нічого не відбувається. Він розмірено дихав поруч, обіймав, їй було тепло. І все. Не огидно, не неприємно, не страшно. Н-і-ч-о-г-о. Хіба що трохи беззахисно. Це вперше у житті сподобалося почуватися перед кимось беззахисною, знаючи, що цим не скористаються.

Вона заплющила очі, пробуючи якщо не заснути, то принаймні вдати, що намагається.

- Зроби глибокий вдих, - прошепотів Руслан. – А тоді затримай дихання, порахуй до семи і видихай ще стільки ж часу – це допомагає заснути.

Поліна нічого не відповіла, але зробила, як він казав. Не вірила, що допоможе, але все ж повторила вправу кілька разів і відчула, як м’якне тіло…

Ранок зустрів її приємною (чи не дуже?) новиною. Руслан повідомив, що їде на весь день у Дніпро у справах і повернеться пізно. Сказав не чекати з вечерею, а лягати спати.

День видався дощовим, і Поліна не знала, куди себе подіти. Зазирнула у конспекти, подивилася перший-ліпший фільм, поникала будинком якийсь час, але був лише обід. Сидіти у чотирьох стінах видавалося не надто цікавою перспективою, коли просиділа так роками, тож щойно трішки проясніло, вибралася на вулицю.

До парку Перемоги було кілометрів зо два, і Поліна вирішила прогулятися пішки. Міркувала над тим, щоб поїхати до набережної, але повітря після дощу було таким свіжим і приємним, що хотілося пройтися.

Дорогою зайшла до банкомату зняти трохи готівки – це потрібно було для втечі, щоб ніде не засвітити картку. Підозріло буде, якщо зніме велику суму за один раз – можливо, дядько ще слідкує за її рахунками. Тому вирішила поступово невеликими частинами накопичити солідну суму.

Поліна йшла повільно, роззираючись. Дивилася на місто геть іншими очима, ніж раніше. Бетонні коробки обабіч дороги, облуплені стенди оголошень, рекламні щити із застарілою рекламою… Це все не здавалося їй більше огидним і депресивним, навпаки – набуло нових відтінків, заграло яскравими фарбами. Тепер вона бачила також пістряві вивіски магазинів, дерева золотисто-мідного відтінку, помічала красивих людей і гарні авто. Мовби після довгої сліпоти нарешті здогадалася одягнути окуляри.

Так зачарувалася новим світом, що не помітила грізної набундюченої хмари над головою. Знову сипнув рясний дощ, і люди на вулиці поспіхом почали діставати парасольки. Лиш тепер Поліна зрозуміла, що забула свою. Кинулася під найближче дерево, але воно виявилося не дуже надійним притулком - важкі краплі знаходили шлях між рідким гіллям і опускалися на плечі й волосся.