6. Пробудження

Спершу прокинулася Поліна. Годинник показував восьму, а Руслан досі спав, спокійно і незворушно лежачи на спині. Вона затурбувалася і потягнулася до нього, вслухаючись у розмірене дихання. Якщо переборщила і він спатиме пів дня, це стане таким проколом, який може коштувати всіх тих зачатків волі, які отримала.

Мимоволі вона задивилася на чоловіка. На його високі вилиці, ідеально чисту шкіру, густі вії, гостре підборіддя… Все-таки він привабливий. Мабуть, чимало його знайомих жінок не заперечували б опинитися зараз на її місці. 

Поліні було дивно і страшно спати в одному ліжку з майже незнайомцем. Спала неспокійно, крутилася, покидалася кілька разів, прислухаючись до його дихання. Навіть не знала, чого боялася більше — того, що він прокинеться і почне чіплятися, чи того, що не прокинеться взагалі.

Це просто сон, заспокоїла себе. Ну, не впав же він у кому після снодійного. Сама пила його не раз — і нічого, жива-здорова.

Вона тихенько вислизнула з ліжка, накинула на себе домашню сукню оверсайз і пішла на кухню робити каву.

Душу мозолило недобре передчуття. Почувалася винною перед ним?.. Ні, нема чого винуватити себе. Сам винен, якби не торкнувся її, не боялася б і не вигадувала б усілякого.

Поліна стояла біля високого і довгого кухонного стола, що перетинав кімнату, і так замислилася, що не почула кроків позаду.

— А я вже думав, ти справді невинна вівця, — пролунало з-за спини.

Вона різко розвернулася, впираючись попереком у стільницю. Руслан стояв у дверях, його очі недобре виблискували.

— І що ж ти мені підсипала?

Серце обірвалося вниз. Все-таки зрозумів усе.

Він підійшов упритул, так що вона змушена була ще дужче втиснутися у стіл позаду.

— Я не… Це були лише кілька крапель снодійного, я собі приготувала! — спробувала виправдатися.

А чого ж? Вона ж справді могла б це зробити собі, щоб краще заснути, прийшла з чашкою і збиралася пити… У той момент таке виправдання здавалося правдоподібним, проте Руслан не повірив. Поклав руки на її талію і нахилився до вушка.

— Не треба мати мене за ідіота. Я не люблю брехні.

Поліна широко розплющила очі, осяяні непідробним страхом. Що ж вона наробила! Одним необдуманим кроком зіпсувала усе. Тепер він може забрати у неї ту мінімальну свободу, яку подарував. А ще… може, він і не збирався вчора до неї торкатися, та тепер навмисно не дасть спокою.

Його руки ковзнули униз до її стегон, трохи задираючи сукню. Прохолодні долоні на голій шкірі одразу викликали сиріт. На секунду опора зникла з-під Поліниних ніг. Він трішки підняв її і всадовив на стіл, розвів коліна, став між них. Близько, надто близько. У її роті пересохло, ледь змусила язик порухатися, щоб сказати:

— Я більше не буду.

— Звісно, не будеш.

Руслан поклав одну руку їй на спину, притягуючи тісніше до себе, а іншою відтягнув комір сукні. Нахилився, впиваючись у ключиці, а тоді рвучкими навіженими поцілунками піднявся до шиї. Вона вперлася руками в його плечі, кволо намагаючись відіпхнути.

— Будь ласка, не треба… Я не хочу, щоб ти мене торкався, — лепетала, звідкілясь знаходячи у собі сили.

Він зупинився і підняв голову, мало не стикнувся з нею носами.

— Лише я не повинен тебе торкатися?

— Н-ні, ніхто.

— Ніхто більше й не торкнеться. Тільки я.

Поліна важко ковтнула, а тоді сказала:

— Можеш дати мені час? Я обіцяю, що більше не повторю нічого подібного. Просто у мене є причини, я не можу…

— Ти мене дуже розізлила, моя хороша дівчинко. Я гадав, ми домовимося по-доброму, але не вийшло.

Її нижня губа тремтіла. Було так образливо, що хотілося плакати, але вона не могла дати волю сльозам. Спробувала востаннє:

— Я робитиму все, що скажеш. Крім цього.

Руслан зітхнув і зазирнув у глибокі блакитні очі, які, здавалося, стали ще світлішими. А тоді його тон раптом зм’якшився:

— Заспокойся, я не якийсь збоченець чи ґвалтівник.

— Ніхто не ґвалтівник, доки не пручаєшся.

Просте небажання чомусь не вважається за спротив, подумала.

Він трішки відхилився і розтулив вуста, але нічого не сказав. Дивився на її ще трохи дитяче, таке налякане зараз личко. Інстинкти підказували обійняти і втішити, сказати, що не скривдить, але гнів на себе і на неї до кінця не вгамувався. Сам винен, так необачно взяти чашку, в якій і щось гірше могло б виявитися. З іншого боку, як йому здалося, вчора ясно дав зрозуміти, що не становить для неї загрози. Злило ще й те, що розумів — вже скривдив її у першу ж ніч, змусивши до того, чого не хотіла. Вочевидь, вона пережила насилля, яке надовго закарбувалося страхами у душі. Але навіть розуміючи це, він не бажав просто облишити її, дати їй спокій.

— Не хочеш, щоб я тебе цілував, поцілуй мене сама, — сказав.

Поліні здалося, наче останні слова вчулися, були витвором уяви, а не справді сказані.

— Але ж це те саме.

Зовсім спантеличилася. Хіба є різниця — він цілує чи вона, якщо все одно без її бажання? 

— Роби, що кажу.

Він не жартував. Дивився серйозно, очі віддавали блиском металу.

Скоритися? Поліна опустила погляд до його губ, завагалася, але нарешті у якомусь напівгіпнотичному стані повільно потягнулася назустріч. Навіть не усвідомлювала, якими здивованими здаються зараз її широко розплющені очі.

Коли між їхніми вустами залишалися лічені міліметри, Руслан стулив повіки, і вона зробила так само. А тоді притулилася губами й завмерла. Не цілувала, просто торкалася його вуст і прислухалася, як гуде у грудній клітці. Це тривало якусь мить, та здалося вічністю. Вона смикнулася назад і розплющила очі. Руслан повільно підняв повіки і сказав:

— Це мало нагадує поцілунок. Ще раз, тільки цього разу по-справжньому.

Поліна почувалася некомфортно, але все ж послухалася. Нічого страшного не сталося у ту мить, коли їхні вуста торкалися. Та й поцілунки на весіллі, у шлюбну ніч… Це було навіть… приємно? Так, вона зможе поцілувати по-справжньому, і він дасть їй спокій. Це ж лише поцілунки, він міг би зробити й щось гірше. Виправдовувала себе і його мільйоном аргументів, щоб знову поцілувати.