5. Психотерапевт

— Вона тебе зачепила, так? — спитав Дмитро, всідаючись у крісло навпроти.

— Ти бачив, щоб мене коли-небудь чіпляла хоч одна дівчина?

Ні, вона його не зачепила. Зовсім. Хіба що трохи зацікавила. Що це за поведінка невинної жертви? Вдає з себе таку чи справді багато пережила? Настільки багато, що зовсім зламалася.

Чорт, і чому це раптом почало його турбувати? Виявляється, не можна отак просто привести у своє життя сторонню дівчину і залишити її поруч, маючи за іграшку чи ляльку. З перших хвилин відчуваєш її живою людиною зі своїми страхами, проблемами, почуттями. І не можеш це ігнорувати.

— От тепер і бачу, — пробубнів друг. — Думаєш, я не помітив, як ти вчора дивився на неї, коли вона не бачила?

— І як же?

— Поглядом «хочу її, і просто зараз»… Але чого ти не в постелі з нею на другий день після весілля?

— Я вже казав, вона мені не для постелі. І є багато справ.

— Невже шлюбна ніч не сподобалася?

— Припиняй. — Руслан відмахнувся. — Ти знайшов мені надійного бухгалтера, який займатиметься справами тут?

— Я сам займатимуся. У Дніпрі поки що за всім подивиться Марина Ігорівна, на неї можна покластися. Тут же знайдеться для мене кабінет?

— Знайдеться… Гаразд, хай буде так, але наступного разу роби так, як я наказав. Мені не треба твій нагляд.

У них був цілий коридор з вільними кабінетами, де можна облаштувати особистий офіс. Руслан планував на деякий час перевезти сюди бухгалтера, юриста та ще кількох спеціалістів, які допоможуть налагодити справи і все систематизувати на новому місці. Спочатку доведеться багато контролювати «у ручному режимі», тож офіс з гарними працівниками буде необхідним.

Стіл перед ним був завалений паперами, ще стільки перебувало в електронному варіанті. Він звалив на себе надто багато всього за раз, але більшою мірою переймався зараз не цими документами, а справами Наконечного і його племінниці.

Дмитро взявся розбирати папери, попутно повідомляючи останні важливі цифри — статистики продажів, вартість проданих активів і ціни та те, що планували купити. Батько Руслана займався добувною і перероблювальною промисловістю, син же додатково взявся за хімічну галузь і ще купу всього. Перші роки було важко, в деяких задумах доводилося зазнавати краху, однак останнім часом йому таланило. На те, щоб купити достатньо у цьому місті й підібратися до Наконечного, довелося витратити три роки й чимало грошей. Але воно того вартувало — тепер він так близько, що зможе стерти у порошок цього гада.

Руслан дістав смартфон, розблокував і добру хвилину дивився на не надто чітке фото чотирирічної давності на заставці. Поруч з ним на тому фото був темноволосий усміхнений хлопець, на вигляд трохи старший, але схожі риси проглядалися.

Дмитро помітив, як друг витріщається на екран смартфона, і похитав головою.

— Тобі давно час жити далі, його не повернеш, — сказав тихо.

— І душевне здоров’я мами не повернеш… Я надто багато втратив, щоб так просто спустити це Наконечному. 

— Слухай, тобі ж пропонували…

— Смерть — надто легке покарання для нього. Він мучитиметься довше і гірше. Такі, як він, цінують гроші більше, ніж життя. Тому спочатку він втратить саме гроші, а тоді вже…

Дмитро зітхнув і мугикнув щось під ніс, взяв кілька тек і пішов до дверей.

— Я тоді поки що влаштуюся у кабінеті навпроти, бачив, там порожньо.

— Гаразд.

— І ще, до речі, — Дмитро вже стояв у дверях, коли щось пригадав, — ця дружка Катя гаряченька, я через неї сьогодні спав менш як годину.

— Дуже корисна інформація, — пробубнів Руслан, жестом відсилаючи друга.

Тільки двері за тим зачинилися, як затарабанив смартфон. На екрані висвітилося ім’я. Ніна. Руслан скривився. Востаннє вони бачилися більш як тиждень тому, коли він їздив до Дніпра. Він тоді й не подумав розказати ні про свій остаточний переїзд, ні про одруження. Та й зараз не збирався надто ділитися подробицями власного життя.

— Привіт, котику, — промуркотіла Ніна награно, явно стримуючи геть інші емоції — злість чи образу.

— Привіт. Що хотіла?

— Чого зразу щось хотіла…

— Кажи швидко, у мене багато справ.

— Це правда, що ти одружився і переїхав у Нік…

— Хто тобі доніс?

От чорт, видно, з’ясування стосунків не уникнути. Руслан заплющив очі й потер перенісся.

— Усі знали, що у тебе вчора було весілля! Усі, крім мене!

Вона більше не стримувалася. Показала свою образу, скиглячи й вичавлюючи з себе сльози.

— Тепер знаєш. І що?

— Ти мене кидаєш?

— Якби я тебе кидав, повідомив би. Нічого не зміниться. Зрідка я буватиму у Дніпрі й навідуватиму тебе.

— І це все? А твоя дружина — ти її кохаєш? Чому ти так зі мною?.. — Ніна істерично затарабанила, сиплючи то запитаннями, то звинуваченнями.

Він понад усе ненавидів у жінках схильність істерити на рівному місці. Якби вона не була зручною йому і не подобалася у ліжку, давно кинув би.

— Ти казав, що тобі зі мною добре, а тепер…

— Годі. — Русланові врешті не стало терпцю. — Я надішлю тобі на картку гарний подарунок, купи собі нову сумочку чи що там хочеш. І не телефонуй задля дурних претензій, сам наберу тебе, коли буду в місті. Зрозуміла?

— Зрозуміла. — Голос у слухавці ще звучав ображено, але вже без дратівливого істеричного виску. 

Він збив дзвінок, не сказавши більше ні слова. Ніна і її образи його менш за все зараз цікавили.

Набагато цікавішим об’єктом для роздумів була дружина. Ще до знайомства він уявляв, як принижуватиме її, використовуватиме, ламатиме під себе. На практиці ж так не хотілося вже з першої ночі. Коли її ніжні тонкі плечі затремтіли від його дотику. Вона виявилася ще зовсім… дитиною? Йому, дорослому чоловікові, якому за кілька місяців стукне тридцять, якось не личило знущатися з беззахисної дівчинки. Якщо вона справді така.

***

Беззахисна дівчинка у цей час в іншому кінці міста сиділа під кабінетом психотерапевта. Передбачливо перед тим відвідала гінеколога — на випадок, якщо Руслан дізнається, що ходила у лікарню, і спитає навіщо. Вона боялася вірити своєму щастю, боялася вірити, що він за нею не слідкуватиме, тож про всяк випадок остерігалася.