4. Постіль

Поліна потерла плечі, мовби її проморозило.

- Я гадала, якщо це все через бізнес, то ми не будемо… Думала, що не цікавлю тебе.

Руслан впорався з краваткою-метеликом і кудись відкинув її.

- Так, це все через бізнес. Але це не значить, що ти не цікавиш мене. Та й нам все одно тепер ділити спільну спальню. Не бачу причини у чомусь собі відмовляти.

- Але ж будинок, здається, великий, я могла б у якійсь іншій кімнаті поселитися. Хіба ні?

Він зробив кілька швидких кроків і опинився на відстані подиху від неї.

- Ні. Ти тепер моя дружина, тож будь моєю дружиною, - в інтонації прозвучала нотка поблажливості, яка, здавалося, зміниться на холодну сталь, якщо він почує ще хоч одне заперечення.

- Ми домовлялися про шлюб, але не про це.

- Секс у шлюбі – не те, що потребує окремих домовленостей, - а оце вже була холодна сталь.

Новоспечена дружина не встигла щось відповісти, коли він поклав руки на її плечі і рвучко розвернув до себе спиною. Прудкі пальці забігали між шнурків корсета, і важка тканина почала сповзати.

Поліна тремтіла. Пальцями, які не бажали слухатися, дотягнулася до вимикача на стіні, і світло вмить згасло. Почула невдоволене хмикання позаду, а тоді його теплі долоні зупинилися на її вже оголеній талії. Сукня важко опустилася до ніг. Полінине тремтіння дужчало, все тіло всипали здоровенні дратівливі мурашки страху.

- Припиняй сіпатися, - сказав Руслан так, ніби нітрохи не дивувався її реакції.

- Ти сам казав боятися тебе, - прошепотіла, ледве вгамовуючи такі ж тремтливі вуста.

- Не тут і не в такій ситуації. У нашій спальні я тобі нічого поганого не зроблю.  

Його долоні поповзли у напрямку її грудей, і Поліна широко розчахнула очі, перед якими діафільмом замелькали сцени з минулого. Погане часто робиться у спальні.

- Ми можемо цього не робити? Принаймні не сьогодні… – витиснула з останніх сил.

- Можемо, та не будемо.

- Але...

- Без «але». Коли говориш зі мною, раджу використовувати слово «так».

Він повернув Поліну обличчям до себе і підняв пальцями її підборіддя.

- Ми краще порозуміємося, якщо не перечитимеш. Гадаю, за роки життя зі своїм дядьком ти навчилася такого простого прийому.

Ще й як навчилася. Невже усі її мрії про те, що з ним буде простіше, марні? А якщо не перечитиме – яке життя тоді отримає?

Поліна дрібно затремтіла, не змогла змусити себе промовити просте «гаразд», тож лише кивнула. Руслан відпустив її підборіддя і опустив очі вниз, оглядаючи невеликі акуратні груди у тому кволому вуличному світлі, що просочувалося з вікна, розбавляючи темряву кімнати. Вона спробувала прикрити груди руками, та він не дозволив, притримавши за зап’ястя.

Бачив, що з якоїсь причини вона боїться, але стримуватися не бажав. Можливо, не тому, що хотів саме її – переконував себе у цьому. Хотів просто жінку, а поруч була вона. Симпатична юна дівчина з гарним тілом.

Ніколи раніше йому не доводилося змушувати чи схиляти до близькості жодну дівчину – зазвичай вони самі були готові на все, щоб потрапити у його ліжко. Тож реакція Поліни хіба що дивувала.

Мабуть, вона тремтіла, бо він сказав боятися. Або тому, що незаймана. Може, через те, що звикла остерігатися всіх і вся. Зрештою, за кілька хвилин вона змінить свою думку.

Руслан відступив на крок і кивнув, щоб ішла у ліжко.

Поліна послухалася. Ступала мовби крізь туман, погано тямлячи себе. Очі застилала пелена. Все, що відбувалося далі, почало здаватися далеким, ніби було не з нею, ніби її не стосувалося…

Коли він опинився зверху. Коли знову поцілував. Коли його руки пурхали її тілом, неначе щось шукали. Коли вуста блукали шиєю. Коли внизу живота зародилася солодка млість і почала розповзатися тілом. Коли…

Реальність повернулася так само різко, як зникла. Вона відчула його у собі. Інерційно смикнулася у першу мить, а тоді зрозуміла, що бажання й інстинкти розривають її надвоє. Тіло бажало пестощів, хотіло ласки, але болісне минуле окупувало свідомість.

Руслан відчув, як вона стислася, як напружилася, закам’яніла під його руками. І зрозумів чому. Незайманою не була.

Отже причина такого поводження може бути тільки одною.

Він вилаявся подумки, мить не рухався, не знаючи, як вчинити далі. Але тіло підказало саме. Обірвати все було несила.

- Розслабся, - прошепотів їй у губи.

Поліна розуміла, що рано чи пізно мусить побороти минуле. І зараз – найкращий для цього момент.

Цей раз не схожий на той, переконувала себе. Тоді її спиняла огида, небажання, але зараз тіло, яке ще не знало справжніх пестощів, відгукується. На заваді лише страх. Не дозволяла собі думати, що це такий самий примус, тільки у м’якшій формі. Бо тоді знову довелося б почуватися жертвою.

А жертва завжди проходить довгий шлях до усвідомлення, що винна не вона, а нападник. Поліна не бажала ступати на цей шлях ще раз. Краще уявити, що так все й повинно бути.

«Потерпи, - казала собі подумки. – Потерпи заради себе, не заради нього. Ось побачиш, нічого поганого не трапиться».

Нічого поганого не трапилося. Він просто робив, що бажав, а вона не пручалася. Терпіла. І з подивом усвідомила, що ловить то там, то там на тілі дрібні спалахи насолоди. На шиї, грудях, животі, ще нижче від дотиків його рук почергово спалахували багаття – так запалюються сигнальні вогні, реагуючи на чужу присутність. Глухі стогони зривалися з вуст, не просячи дозволу, і власний голос залишався невпізнаваним, чужим. Невже це так звучить її задоволення?

Ні, так не повинно бути. Чи повинно? Хіба можуть подобатися дотики ледве знайомого чоловіка? Звідкіля ці спалахи? Невже тіло настільки жадало ласки?..

А потім все припинилося. І вона залишилася з запитаннями та не виплеснутою через краї насолодою.

- Надалі, коли торкатимусь тебе, думай про мене, - сухо сказав Руслан, лягаючи поруч.