4. Постіль

Вона прокинулася від холоду. У кімнаті було тепло, але в ліжку — холодно. Порожньо. Руслана вже не виявилося поруч.

Сіла, спираючись на бильце, і полегшено видихнула. А тоді знову взялася думати, згадувати ніч.

Чи повинна пояснити, чому поводилася так дивно? Може, одразу слід було розказати йому причину, і тоді він не торкнувся б її? 

Наївна.

Треба розповісти, чому не була незайманою? Не те щоб це було дивно у її віці, але все ж від дівчини, яка жила під цілодобовою вартою дядечка, такого можна очікувати. Та й хтозна, що там наговорив дядько…

— Ти нічого не зобов’язана йому пояснювати, — констатувала стиха, звертаючись до себе. — Цей шлюб все одно несправжній.

Навіть з сексом?.. Подумки сперечалася сама з собою — якщо вони провели разом ніч, чи означає це, що шлюб все-таки справжній?

Слід поговорити з ним і все вияснити, іншого виходу немає.

У кутку біля велетенської шафи стояли валізи з речами, які вчора ввечері не помітила. Поліна швидко знайшла перший-ліпший одяг і надягнула.

Був ранок понеділка, і вона завагалася, чи повинна піти в університет. Хіба не дивно буде наступного ж дня після власного весілля заявитися на парах? Вже уявляла собі, як одногрупники засиплють запитаннями і двозначними підморгуваннями.

Зрештою вона зійшла вниз, сподіваючись, що Руслан вже пішов і зараз не доведеться з ним перетинатися. Розмова потерпіла б до вечора, доки не знайшлися б правильні слова.

Однак їй не пощастило, він був ще вдома. На столі у вітальні парувала кава, розносячи запах по всій кімнаті, а Руслан надягав піджак, кудись збирався.

— Прокинулася? — спитав, побачивши на сходах дружину.

— Так. Доброго ранку! Я хотіла… — Вона зам’ялася, вагаючись, чи все ж варто зараз починати розмову.

Варто. Краще якомога швидше розставити всі крапки над і, переконувала себе. Слід знати межі дозволеного, щоб розуміти, де опинилася, і вирішити, як діяти далі.

— Що хотіла?

— Щодо сьогоднішньої ночі. Я хочу тобі пояснити… — почала звіддаля.

Вона підійшла ближче, і Руслан теж зробив кілька кроків до неї.

— Ти нічого не мусиш пояснювати.

Він нахмурився. Не бажав цього чути. Якби дізнався правду, почав би її жаліти. Тож нехай не розказує, йому простіше ненавидіти чи хоча б залишатися байдужим до племінниці свого ворога. Жалість — почуття, яке часто стає на заваді.

— Але ти, мабуть, здивувався тому, що я не була неза...

— Ми не у дев’ятнадцятому столітті. Тут нічого пояснювати.

Але вона хотіла пояснити! Нарешті відчувала у собі сили розповісти хоч комусь. Може, не в деталях, але так, щоб він зрозумів. І більше не торкався її.

— Гаразд. — Слухняно кивнула. — Тоді… чи будуть якісь правила?

Руслан здійняв брови догори й схилив набік голову.

— Правила?

— Ну, я маю на увазі… Хочу знати, чого ти від мене очікуєш. Що я повинна робити, що дозволено, а що ні.

Поліна опустила очі, уникаючи його погляду, і ледве змушувала себе говорити такі принизливі речі. З дядьком все її життя було суцільним набором правил, тож бажала одразу зрозуміти, чого остерігатися з Русланом, і продумати, як вибратися з його рук. Найпростіше — спитати прямо.

Він здавався здивованим від таких запитань, але швидко опанував себе.

— Що конкретно тебе цікавить?

— Я можу сама ходити всюди, куди хочу, чи ти приставиш до мене наглядача?

— Он воно що. А тобі потрібен наглядач?

Він підійшов зовсім близько, опинився на такій відстані, що вона відчула тепло його тіла.

— Не потрібен.

— От і чудово. Будь хорошою дівчинкою, і ти уникнеш проблем, я — зайвої мороки.

Її серце калатало. Чи означали ці слова для неї таке довгоочікуване «послаблення режиму»? 

— Ти маєш водійське посвідчення? — спитав.

— Ні.

— Днями приїде мій водій з Дніпра, він може тебе возити всюди.

— Не треба! — різко вигукнула й округлила очі, усвідомивши, що вперше за довгий час виказала таку бурхливу емоцію. — Я можу їздити на таксі, пішки чи автобусом всюди добиратися…

— Гаразд. Я повертатимуся додому близько дев’ятнадцятої, до цього часу маєш бути вдома. Поводитимешся розумно, і більше правил не буде.

Поліна видихнула, не вірячи своєму щастю. Якщо вона зможе розпоряджатися власним часом, якщо за нею ніхто не наглядатиме… Це ще не воля, але шлях до неї. Вона прокладе цей шлях. Головне, для початку приспати його пильність.

— Добре, зрозуміла.

— На столі ключі від дому.

Руслан кивнув у напрямку стола, а тоді взяв якусь теку з дивана і пішов до дверей.

Поліна дивилася на його широку спину і раптом згадала минулу ніч чіткіше, ніж усвідомлювала тоді. Свої руки на його спині. Виходить, у якийсь момент сама торкнулася!.. Ще чіткіше пригадалися його губи й руки на її тілі. Всюди. Він бачив її, торкався, пестив… 

А поводиться так, ніби це щось звичне, ніби немає нічого особливого в тому, що трапилося. Навіть словом не обмовився про минулу ніч. Їй стало ніяково.

Звісно. Що для нього може бути особливого у сексі з нею? Просто задовольняв свої природні потреби. Але ж для неї це важило набагато більше… 

Поліна ще не розібралася, як з ним поводитися, але трохи подумавши, дещо вже зрозуміла. Найкращий спосіб вижити у дикій природі чи в оточенні небезпечних людей — маскування. Вона застосовувала його з дядьком, застосує і тепер.

І ще дещо змушена застосувати.

Мить обдумавши нову ідею, швидко вибігла сходами нагору, знайшла телефон і набрала свого психотерапевта. Хоч би сьогодні зміг її прийняти.

Ще не знала, як каятиметься у своєму рішенні вже за добу.